Прапороносці

– А як спати?

– Байдужки: жiнка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидае дотеп, всiм стае весело, i бiйцi смiються довго, вволю i не хапаючись, нiби iдять.

Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспiвав своiм приемним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:

Как устал боец, дремлет война…

З командирськоi землянки мiнроти вийшли офiцери i, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.

– Файнi хлопцi, – зауважуе один, дивлячись услiд офiцерам.

– Замолодi тiльки.

– Молодi, та раннi. Знаеш, скiльки вже Брянський у цьому полку? Вiд його заснування. Шiсть раз поранений.

– Тож-то вiн i бiлий такий: видно, кров'ю зiйшов на операцiях.

– А Сагайди не влучиш: коли – добрий, а коли – як звiр. Особливо не люблю, як вiн мерзить за те, що наркомiвськоi норми не дають… Начебто я винен… Або ще про мою Килину всяке верзти почне…

– Що йому до твоеi Килини? Хай краще своеi пильнуе…

– Зате в бою з ними буде надiйно. Обстрiлянi, не пiдведуть.

– А цей новий, чорнявенький – не кавказець часом? Джеркотiв сьогоднi по-якомусь з Магомедовим.

– Який там кавказець: Черниш… З наших украiнських вiн, iз тих, що на заслання iх при царевi гнали. Батько його нiбито революцiйним студентом був…

– Такий поштивий i бiйцiв називае на «ви».

– Це попервах: потiм тикатиме.

– Як вiн спитав на полiтзаняттi, хто скурив газету, я хотiв збрехати, що не бачив, але не мiг. Якось тобi наче всередину дивиться.

– А моя пише: хлiба стоять, як сонце.

Ввiйдеш – i з головою пiрнаеш… Нiколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, лiта нашi молодii. Як вийду, каже, надвечiр за ворота з сином на руках, стану, а теплий вiтер вiе з пiвдня, то й здаеться менi, що то вiтер iз самоi Романii, вiд тебе, Грицю!..

VII

Щодня рота займалась бойовою i полiтичною пiдготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших вiдхилень – так, нiби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позицiях, пiд ворожою висотою, серед цього гарячого пiвденного степу.

Полiтнавчання з бiйцями Брянський провадив завжди сам.

– Я вестиму роту в бiй, – говорив вiн, – i я зацiкавлений бiльше за всiх у тому, щоб вона була вихована як слiд, згуртована й дружна, щоб не пiдвела нi себе, нi мене.

Вiд того як я ii виховаю, залежить не тiльки те, як вона виконае свiй бойовий обов'язок. Зрештою, вiд цього залежить i мое власне життя.