Прапороносці

То дивиться на нас iхнiми очима сама наша Батькiвщина, що доручила нам вiдстояти ii честь i незалежнiсть. Ви знаете, якими вона хоче нас бачити?

– Знаемо! – вiдповiли хором бiйцi.

– Добре. Я надiюсь!

Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до стрiлецьких рот. За ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води i плащ-палаткою для свого командира.

Уже все було готове. Обслуги стали на своi мiсця i завмерли в напруженому чеканнi. Здавалось, мае бути затемнення сонця. Командири востанне перевiряють мiномети.

Жодного пострiлу. Жодного вибуху. Черниш нетерпляче поглядае на годинник. Бiйцi зосередженi, серйознi, як люди, що раптом вiдчули на собi величезну вiдповiдальнiсть. Вiд цього вони нiби виросли в своiх власних очах i одразу якось, внутрiшньо зiмкнувшись, затвердiли, загострились у напрузi. Черниш оглядаеться i не бачить уже тих знайомих, то благодушних, то лукаво усмiхнених, облич, якi вiн звик бачити у своему взводi. Кожен стоiть замислений, зiбраний, мов перед смертельно небезпечним стрибком.

Велика, грiзна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою.

І раптом, немов десь здалеку, чути несказанно прекрасну музику, наче все небо вiдразу перетворилось у грандiозний блакитний орган i заграло.

– «Катюша»!!!

Зашелестiло все небо, незримi хвилi потужних шумiв понеслися над головою, загойдались: шов-шов-шов… Заблискало по висотi, загримiло, завалувало димом. І гора ревнула: почалось… Мовби iнженер увiмкнув десь струм, i складний величезний агрегат вiйни почав працювати – рiвно й ритмiчно.

Телефонiст у землянцi припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути, що передае Брянський з НП. Земля щораз вiдвалювалася зi стелi, падала на столик i телефонiстовi на голову. Телефонiст не струшував ii. Вiн нiчого не чув, крiм команд.

…Сагайда вже захрип, вiддаючи команди. До краю збуджений, вiн стояв бiля входу в землянку з блокнотом в руцi, мокрий вiд поту. Черниш, повторюючи команди на вогневiй, кричав щосили, але обслуги, хоч були поряд, ледве чули його за суцiльним гуркотом.

Труби мiнометiв уже розпеклись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, трiскалася то в тому, то в iншому мiсцi, i з неi виривалися грiм i пломiнь, змiшанi з чадом. Гази сповнили повiтря, i гiрко було дихати. А Черниш передавав i передавав короткi цифри, якi йому хотiлось би спiвати.

Стрункими пружними клинцями пiшла авiацiя, розгортаючись над дотами.