Прапороносці

Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогоднi буде щось особливе. Брянський був якийсь урочистий, iнакший, нiж завжди. Застебнутий на всi гудзики, туго пiдтягнутий, чистий, вiн стояв на брустверi, справдi, мов соняшник у цвiту.

Пильно подивившись на Черниша своiми голубими, як дим, очима. Брянський промовив:

– Знаеш? Сьогоднi, нарештi, робота. І повторив:

– Велика робота, друже!

«Вiн мене так розглядае, неначе примiряе, яким я буду в бою», – подумав Черниш i сказав:

– Чудово!

– Я зараз iду на НП.

Ви залишаетеся з Сагайдою. – Вiн узяв Черниша пiд руку i, знизивши голос, говорив йому нiби щось дуже iнтимне:

– Знаеш, тут можливi рiзнi ситуацii, це ж перший бiй для багатьох моiх орлiв. Може статись, наприклад, що я вимагаю «огонь», а противник саме обстрiлюе, кладе снаряд за снарядом… Хтось, може, i розгубиться, i в блiндаж нирне, не витримае[5 - «Чи вiн не на мене натякае?» – подумав Черниш.]… То з таким дiй рiшуче, блискавично. Нiяких вiдхилень.

Крiм того, уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебрiхували. Щоразу сам перевiряй установки. А взагалi я певен, що все буде добре: дивись, народ у нас, як на пiдбiр. Кожен стараеться, «самовари» надраiли – аж горять.

І Брянський гукнув:

– Бiнокль!

Ординарець козирнув у нього за спиною:

– Єсть, бiнокль! Потiм Брянський покликав Сагайду, i той пiдбiг, гупаючи важкими чобiтьми. Вiн теж сьогоднi був увесь чепурний, святковий, тугий i вiдрапортував урочисто, по всiй формi:

– Товаришу гвардii старший лейтенант, з вашого наказу гвардii лейтенант…

– Лишаешся за мене, – не дав йому кiнчити Брянський.

– Єсть, за вас!

– Концерт починаеться через п'ятдесят хвилин. Вiн взяв у ординарця бiнокль i повiсив собi на груди. Подав руку Сагайдi, i вони, за давнiм своiм звичаем, перед небезпечним боем обнялися – рвучко i нiби аж сердито. Прощаючись з бiйцями, якi, збившись навколо свого командира, всiляко зичили йому щастя. Брянський заспокоював iх:

– За мене не турбуйтесь, товаришi: я знаю, що зi мною нiчого особливого не трапиться.

– Але ж може зачепити…

– Зачепити? Зачепити, звичайно, може, i взагалi… може. Але хiба смерть це найстрашнiше? Є, товаришi, речi страшнiшi за смерть: ганьба. Ганьба перед Батькiвщиною. Товаришi, цього бiйтеся бiльше, нiж смертi. У кожного з нас е дома або мати, або дружина, або дiти, або наречена. Вони дивляться на нас звiдти, з-за Пруту.