Прапороносці

 – Якось тiльки… Всiх нiби хочеться приголубити…

Вiн оглянувся, чи не смiеться Черниш.

– Це вам просто… боязко, – повторив Черниш.

– Е, не кажiть, – впевнено вiдповiв Гай. – Менi не боязко. Менi зовсiм не боязко. Я, товаришу командир, вiдважний.

Вiн знову оглянувся, чи не смiеться офiцер. Черниш не смiявся.

– Повiрте моему слову, я на повнiм ходу стрибав з поiзда, а деякi боялись. Останнiй раз – аж за Варшавою. Я тодi собi ногу з'вихнув, так поляки мене возиком везли вiд села до села, з рук до рук передавали до самоi Украiни.

Бо вони також ненавидять окупантiв… Я вас, товаришу командир, хочу про одне дiло просити… Так, на всякий випадок… Адреса ось…

Гай квапливо розстебнув гiмнастьорку i дiстав з кишенi, пришитоi зсередини, маленький, складений учетверо папiрець. Озирнувшись, подав його Чернишевi з таким виглядом, наче довiряв йому якусь важливу таемницю.

– Коли… Коли що трапиться, – одпишiть iй, будь ласка… Бiльш нема нiкого.

Лiтери на паперi порозпливались вiд поту. Стежачи, як офiцер читае адресу, Гай ще бiльше примружився i говорив далi, з своею соромливою делiкатнiстю, якою взагалi вражали Черниша його селюки-бiйцi.

– Напишiть, будьте ласкавi, iй… Щоб складно… Щоб жалiбно… Хай поплаче… – І додав майже сердито: – Не бiйсь, не вмре!

Чернишевi хотiлося пiдбадьорити хлопця, але вiн не знав, як це робиться в таких випадках.

– Не турбуйтесь, – тiльки й сказав вiн. – Все буде добре.

– А я й не турбуюсь, – засмiявся боець дивно, як ранiш. – Чого менi турбуватись? Я не зрадник i не злодiй, поганого я нiчого не вчинив.

За святе дiло й умерти легко… Коли мого брата й iнших партизанiв привезли з лiсу пов'язаних i пiд'iхала безтарка вже пiд саму шибеницю, щоб iх вiшати, то баби всi заголосили, ой як заголосили! А вiн поглянув навколо i каже: «Жалко покидати тебе, рiдне Полiсся, i тебе, високе ясне сонце!.. Але я нi в чому не каюсь!» Хурман-полiцай ударив тут по конях i висмикнув з-пiд нього безтарку… «Нi в чому не каюсь, – повторив у задумi Гай.  – Нема в чому каятись».

«Славний хлопець, – рушаючи, подумав про бiйця Черниш. – Життя в нього, як струмок, чисте».

На вогневiй кипiла робота. Брянський сам керував пiдготовкою, вiддавав короткi накази обслугам, походжаючи по брустверу в зелених легких чобiтках, пошитих з плащ-палатки.

Маскувальнi сiтки з мiнометiв уже було знято. Бiйцi носили ящики з мiнами, розпаковували гранати й дiлилися ними, запасались патронами. Всi були збудженi й хапливi.