Прапороносці

До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бiйцiв про подвиг земляка. Оце вам i Полiщук. Шiсть танкiв пiдбив, а сам зостався живий. Тiльки, кажуть, як вернувся пiсля бою в окоп, то… жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке бувае…

Розпаленi погляди бiйцiв раз по раз зупиняються на ворожiй мовчазнiй висотi, переносяться далi вiд неi – влiво, де лягли до самого моря залитi сонцем простори чужоi краiни, таемничi, закутi в залiзобетон.

Брянський бачив, що сьогоднi бiйцi з бiльшим нетерпiнням, нiж будь-коли, чекали бою.

його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в iнструментi ним же самим.

– Вже скоро, скоро загримить грiм, товаришi, – говорив Брянський, походжаючи по вогневiй i задумливо помахуючи листiвкою. – Скоро, скоро вдарять блискавицi пiд цим чужим небом…

– А я… зможу, – раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра.

VIII

Черниш лежав у травi на краю насипу, розглядаючи ледь помiтнi, замаскованi по пiдгiр'ю доти.

Мовчазнi наче покинутi людьми… Що там робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнiзони, що планують, що готують? І де та стежка на нагрiтiй сонцем висотi, якою йому рано чи пiзно доведеться бiгти, згинаючись пiд кулями, i де те мiсце, де, може… доведеться впасти!

Рейки на насипу поржавiли за лiто. Давно тут не ходять поiзди, а семафор вдалинi на заходi стоiть весь час, день i нiч, вiдкритий. Черниш звертае свiй погляд на нього. Хто вiдкрив його? І коли? І в якi краi вiн манить?

– Товаришу гвардii молодший лейтенант! – покликали

Черниша десь знизу, з-пiд насипу.

Обернувшись, вiн побачив бiйця свого взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, i Черницi не забув, як Гай розповiдав, що його брата стратили окупанти, – Вас кличуть командир роти, – посмiхаючись, передав Гай, задерши голову в маленькiй вицвiлiй пiлотцi, що кумедно сидiла на самiм його тiм'i. – Уже повернувся? – Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах.

– Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся.

Гай був чимось наче збентежений.

«Наступ! – було перше, що подумав Черниш, глянувши на хлопця. – Значить, наступ!»

Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офiцера, мовби хотiв щось сказати i не зважувався, i лише дивно все якось посмiхався, мружачись при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що на серцi йому щось муляе.

– Страшнувато? – запитав Черниш.

– Нi, – боець покрутив головою.