Прапороносці

– Заспiвали, як припекло на Украiнi.

– Бач, чого тут набудував: спроста не вгризеш.

– Припече, то й звiдси геть вивтiкають.

– А швидше несло б iх з димом та з чадом. Черницi встае.

– Кiнчай курити!

Внизу простелилася сиза прохолода ночi. Подекуди в полi схоплюються червонi спалахи вибухiв. По висотi над бойовими порядками пiхоти звисають ракети i в'януть, падаючи, як зiтнуте слiпуче волоття. А за горою все небо ятриться. Палае румунський тил, палае вся Романiя, тривожно i загадково.

– Тю, бодай ти щезло! – вигукнув раптом Гай, задкуючи вiд бруствера. Черниш, що саме проходив мимо, здивовано зупинився.

– Що таке, товаришу Гай?

– Рука! Чиясь рука…

Беручи ящик. Гай мацнув по брустверу i наткнувся на неi. Черниш нахилився i справдi побачив у темрявi скарлючену руку, що звисала в самий окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливостi, в якому не хотiв сам собi признатися, Черниш узяв ii, холодну, вже задубiлу, i одкинув знову на бруствер, щоб пройти.

А на долонi в нього нiби лишилося щось липке. Ідучи, вiн весь час вiдтирав долоню землею. Проте йому ще кiлька днiв пiсля того, коли брався iсти, здавалося, що вiд руки тхне, i його нудило.

Вони наближалися до заклятого мiсця – вiдкритоi галявинки при входi до яру. Вся галявина ще й досi прострiлювалася противником з кулеметiв, i Черниш, скомандувавши бiйцям лягти, лiг i сам. Тут можна було пробиратись тiльки поповзом.

Черниш повз по зритiй землi, яка вся смердiла газами й трупами.

Кулi гидко дзвенiли весь час, то пролiтаючи над головою, то цмокаючись поруч у щось м'яке, як у тiсто. Трупи щораз загороджували йому путь. А позаду з важким сопiнням плазували один за одним бiйцi, тягнучи ящики за собою.

Інодi Чернишевi здавалося, що це не нiч, а бiлий день i що вороговi зараз видно все, до зiрки на його пiлотцi. Тодi вiн на мить ховав голову за якогось убитого i, причаiвшись, ждав товаришiв. А переборовши химеру, зачувши поблизу знайоме сопiння, знову збирався весь у напружений кулак i повз далi.

Раптом позад нього хтось закричав страшним нелюдським криком, моторошним серед цiеi тьми, де навiть розмовляти було дозволено тiльки пошепки.

– Хлопцi!.. Братики! Браточки!

Чернишевi зробилося страшно. Хто так може кричати? Чий, чий це голос? Повний безмежного вiдчаю, пронизливий, високий, вiн прозвучав так неприродно, що Черниш не мiг пiзнати його.

– Брато-чки!..