Прапороносці

– Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тiльки вступали на Украiну… Весною це було, на свiтанку… В грязюцi по пояс, голоднi, виснаженi. Подумати тiльки: Украiна… два роки не бачили ii, два роки тiльки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобi кiнчаеться Курщина, i вже за радгоспом, знаемо, Украiна. Не спали перед тим кiлька ночей, iли самi буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетiли на крилах. «Оце, – гукае комсорг Ярославцев, глянувши на карту, – уже Украiна!» Скiльки було нас там, рiзнi нацii – i сибiряки, i таджики, i украiнцi, i бiлоруси – всi, як один, впали навколiшки, поцiлували землю… І, повiриш, заплакали ми, як дiти.

Стоять серед неораного поля навколiшках – бородатi, в шинелях, забрьоханi, без шапок… Ех!

Незчулись, як набiгла тiнь, скалкувата, крем'яниста земля потемнiла пiд ними i, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помiтили й вiдчули, що земля пiд ними чужа. Залопотiв дощ, i мiж крем'яхами по червонястiй пилюцi заскакали димки, нiби вiд розривних куль.

– Де твоя шинель, сержанте? – спитав Черниш, скидаючи свою.

– Шинель знайду, – знехотя вiдповiв Козаков. – А поки що можна перестояти пiд оцим грибком. – Сержант став пiд козирок, напнутий над розп'яттям. – Святий не прожене?

– Це спаситель… Ховайсь пiд мою шинелю, сержанте.

Вони накрились шинелею обидва.

Дощ, пускаючись щодалi ряснiше, лопотiв об шинель, а там – далеко внизу, на рiднiй сторонi, – ще свiтило сонце. Матово-бiла дощова коса, повiльно, мов грандiозна завiса, рухаючись над полями, ще не дiйшла туди: зеленiючi лани востанне посилали звiдтiль свiй сонячний усмiх на цю чужу, непривiтну гору з одиноким розп'яттям.

І Черниш – ще зовсiм юний, затягнутий новими ременями, i Козаков, який горбився бiля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офiцера шинель, – обидва довго i пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, нiби хотiли ввiбрати ii в своi серця i понести далi з собою.

II

– Ти звiдки? – запитав Черниш Козакова.

– З Донбасу.

– Батько, мати пишуть?

– Я з дитбудинку. Шахтарчук.

– Сирота?

– О! Який я сирота? Сироти – це дiти. А менi вже… скiльки ж це менi… З двадцятого… Да… З тисяча дев'ятсот двадцятого на свiтi цей потомок шахтарський.

Дощ згасав так само швидко, як i пустився. Чим далi рiдше ляскали останнi краплини по розп'яттю. Дощ змив з нього пилюку, i кров з пробитих цвяхами нiг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсiм свiжа.