Прапороносці

Гули пiд ними сосновi дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем. Шумiла рiчка, вкрита бiлими сережками пiни, рудi хвилi армiями котилися десь iз високих гiр у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара; дорога за переправою пiдiймалася все вище, i було таке враження, що то не хмара перед ними, а також гора i до неi можна дiйти.

Козаков у своiх трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких вiн здавався трохи розкарякуватим, iшов, ступаючи на п'яти, подавшись усiм корпусом вперед, i розповiдав, що вiн тiкае з госпiталю.

Там, бачите, його лiкували пiсля контузii електричними лампами, щоб не сiпалися повiки i не дрижали руки, коли хвилюеться. Однак, почувши, що його частина разом з армiями 2-го Украiнського вже перейшла кордон, вiн не стерпiв далi «кантування» в тилу:, його смертельно «потягло» до братви.

– Тягне, ой як тягне, товаришу, – говорив Козаков. – Мабуть, для гражданки я вже остаточно пропаща людина. Так уже, мабуть, i залишусь вiчним солдатом.

– Вiчний солдат, – посмiхнувся Черниш, вiдходячи серцем. – То колись тiльки вiчнi студенти були… А, до речi, як ви про мене вгадали?..

– Що свiженький, з училища? Ще б пак, не вгадати… У мене ж око розвiдника!

На самiй горi, понад шляхом, маячив бiлий стовп. Пiднявшись вище, вони побачили, що то не стовп, а високий кам'яний хрест, побiлений колись вапном i прикритий зверху дощаним козирком; козирок уже почорнiв i пожолобився вiд часу.

На хрестi було прибите розп'яття. Воно також потемнiло й потрiскалось на сонцi та вiтрах.

– Ось наше «Л», – жестом вказав Чернишевi Козаков на велику лiтеру, що ii хтось розгонисте накреслив вуглиною пiд самим розп'яттям, поставивши стрiлку на захiд. – Значить, топаемо правильно.

На захiд, на захiд! Нiби пройнятi разом одною думкою, вони обернулись i глянули вниз, на переправу, на рiчку, що стала знову кордоном. За рiчкою у тремтливому маревi розстилався рiдний край.

Здавалось, якби не те тремтливе синювате марево, то всю краiну iм було б видно звiдси як на долонi: i широкi поля, переритi окопами, i спаленi села, i чорнi руiни мiст, i грузькi нескiнченнi шляхи, захаращенi кiстяками обгорiлих машин. Криваве перехрестя, трагiчне поле битви, сплюндрований рiдний край! Звiдси ти ще рiднiший синовньому серцю.

Обличчя Козакова стало зосередженим, i з нього зникло легковажне лукавство.