Прапороносці

Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповiдь i, нашорошений, обернувся до Черниша:

– Ви в Н-ську?

– В Н-ську.

– Буна дзiва! Мое вам… Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати – жартуе вiн чи говорить серйозно. Кiстляве, мiцне, з колючим сторожким поглядом з-пiд навислих брiв, воно мало вираз тiеi лукавоi напускноi блазнюватостi, вiд якоi можеш чекати всяких несподiванок. Бiйцi дивились на нього i заздалегiдь посмiхались.

– Тiльки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмiтував.

– Нiчого дивного. Я… вперше.

– А-а! – роззявив рота сержант, нiби дуже тим здивований. – Вперше! Тодi, будьте ласкавi, вiдступiться на п'ять крокiв…

– ?

– …Вiдступiться, я вам вiдкозиряю! Черниш спалахнув:

– Товаришу сержант[1 - Сержант клацнув каблуками з пiдкресленою бравiстю.]! Що ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд?

З-пiд пом'ятоi, в брудних плямах гiмнастьорки в сержанта виглядала охвiстям спiдня сорочка.

Вона була досить-таки брудна, i це нiби трохи встидало сержанта. Одначе вiн не розгубився, не почервонiв, та й взагалi важко було уявити, щоб вiн коли-небудь червонiв. Обличчя його було землисто-сiре i зосталось таким навiть, пiсля того, як вiн витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'iлася йому в тiло.

– Не гнiвайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, – сказав сержант, заправляючись, i повiки в нього нервово засiпалися.

 – Бо не мама ii прала, а дiвчата з фронтових пралень, а iм уже руки милом геть пороз'iдало… Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дунаi тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, – iнша рiч! Все новеньке та чистеньке… З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Украiну поiздом iхали?

– То що?.. Поiздом.

– А я… на пузi повз, – сказав сержант майже пошепки i з такою щирою iнтимнiстю, що Чернишевi стало раптом нiяково за свою гарячковiсть.

– Так ви справдi з Н-ськоi? – згодом спитав Черниш уже примирливiше.

– Шельма буду!

– То що ж… пiдемо разом?

– В натурi. Ви та я – ось ми з вами уже й команда… А прiзвище мое Козаков.

Козирнувши прикордонникам, вони зiйшли на переправу, полущену, вичовгану за кiлька днiв тисячами нiг.

– Щасливо, товаришi! – гукали прикордонники навздогiн. – Пишiть!..

– Ждiть телеграми з Берлiна! – вiдповiв без посмiшки Козаков.