Прапороносці

Прапороносцi

Олесь Гончар

«Прапороносцi» Олеся Гончара – роман, присвячений трагедii Другоi свiтовоi вiйни***. Автор з надзвичайною психологiчною напруженiстю зображуе складнi долi героiв, змальовуе бiль вiд утрат рiдних на вiйнi. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища, новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.

Олесь Гончар

ПРАПОРОНОСЦІ

КНИГА ПЕРША

АЛЬПИ

О Русская земле! уже за шеломянемь еси!

    «Слово о полку Игореве».

І

Од тодi, як передовi частини перейшли кордон i зникли за горбатими висотами чужоi землi, минуло вже кiлька днiв. На переправi стали прикордонники, перевiряючи документи бiйцiв i окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов iз землi вирiс новий прикордонний стовп i ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, i вартовий став на тому самому мiсцi, де вiн стояв 22 червня 1941 року.

Ми не забули нiчого, але багато чого навчились. Ми живi, змужнiлi й досвiдченi. А чи живий ти, ворожий авiаторе, з залiзним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну недiлю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого лiтака? Чи думав тодi ти, що все так обернеться, що бiйцi нового, народженого битвами, 2-го Украiнського фронту в своiх зелених безсмертних гiмнастьорках знову з'являться на берегах цiеi рiки i перепливуть ii? Доля! – сказав би ти. Так! У справедливих армiй доля завжди прекрасна.

Коли Черниш пiдходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками. Голова його з золотаво-рудим, пiдстриженим пiд бокс волоссям раз у раз витягувалась вперед, а руки були зiгнутi в лiктях так, наче вiн усе пiдкрадався, щоб зненацька накрити перепела, причаеного в травi. Наскiльки мiг Черниш зрозумiти, цей рудий сержант вiдбував службу в 1941 роцi саме тут, на кордонi.

Тепер вiн гумористично розповiдав, жестами й вигуками зображував, як iх бомбили вперше. Найсмiшнiше сержант показував на мигах самого себе, як вiн шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мiлкою i вiн гриз землю зубами, а лiтак полював на нього, мов яструб на степову мишу. Сержант по-тигриному вигинав свою кряжисту широку спину, пригадуючи, видно, скiльки мурашок бiгало тодi по нiй. Часи, часи!..