Прапороносці

Жiнка кинула й дiтям круг мамалиги, i малеча опала ii в кутку, мов горобцi соняшник. Козаков довго дивився, як дiтвора жадiбно давиться гарячими глевтяками, i несподiвано встав, зiтхнувши.

– Такi ж i в нас… Ми як iшли зимою по Украiнi, зайдемо, бувало, в село – завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться дiти в теплому попелi, грiються. «Де батько?» – «Нема». – «Де мати?» – «Нема». Скинемо шинелi, складемо зброю i – за лопати. Викопаемо iм землянку, залишимо iжi та й знову… вперед на захiд.

– Пiсля цiеi вiйни, – сказав Черниш, – нi нашi, нi iхнi дiти вже не кублитимуться на попелищах… нiхто не гнутиметься, як той сьогоднi iз скрипкою… Пiсля цiеi вiйни люди повиннi стати нарештi… справжнiми людьми.

– Розумiеш, кучерява, чого ми хочемо? – пiдiйшов Козаков до худорлявенькоi насупленоi дiвчинки з хрестиком на грудях.

– Ну шти…

Вiн поклав iй на голову свою важку, зашкарублу руку.

– Щоб ти не рiзала мамалиги ниткою, розумiеш?

– Ну шти…

– Щоб щасливою росла…

– Ну шти…

Черниш, порипуючи новенькими чобiтьми, замислений, пройшовся по хатi.

– Наша вiйна не на рiк i не на два, – говорив вiн нiби сам до себе. – Нам треба не тiльки розгромити ворожi армii i зняти з Європи военне становище. Нi, не тiльки це, не тiльки…

Ночувати господар пiшов у кошару – вiн боявся, щоб у нього не забрали овець. Господиня постелила Чернишевi на лiжку, а Козакову на долiвцi, вважаючи його денщиком молодого офiцера, як це вона бачила в своiх вiйськах, що стояли тут постоем.

Проте Черниш не захотiв лягати на лiжку i теж почав вмощуватися долi на соломi. Господиня дала iм важкий, збитий з вовни лiжник, вiд якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся, тiльки розстебнув комiр гiмнастьорки.

– Це розкiш, – казав вiн, – в якiй я собi нiколи не вiдмовляю. Навiть в окопi, коли не розстебнусь, то не засну як слiд. Розстебнеш усього два гудзики, а наче весь роздягнувся i лежиш у куми на подушках. Пречудово!

Козаков швидко дав хропака.

Господиня, вклавши дiтей, сiла над ними i куняла навсидьки цiлу нiч, не гасячи свiтла.

Прокинувшись уже геть за пiвнiч, Козаков побачив, що Черниш сидить бiля нього у бiлiй спiднiй сорочцi, – роздягнений вiн був зовсiм як хлопчак, – i занепокоено оглядаеться на всi боки.

– Що таке? – запитав Козаков, iнстинктивно шукаючи зброi, хоча при ньому ii не було. – Що трапилось?

– Бло-хи, – простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспокоiвся.