Прапороносці

– Чи чуеш… Європа, – промимрив вiн i, перевернувшись на другий бiк, знову швидко-заснув.

ІІІ

Наступного дня дороговказ вивiв iх на центральний шлях. Тут було людно i шумно: безнастанно мчали машини з боеприпасами, гарматами, кухнями; брели, обливаючись потом, бiйцi й офiцери iз скатками на плечах.

Козаков повеселiшав, немов наближався до рiдного дому, i йшов, як по водi, високо пiдiймаючи ноги. Медалi з заяложеними колодками слiпуче сяяли йому на грудях, вбираючи сонце. А вiн розглядався безтурботно на всi боки, пив ясну воду з зелених криниць при дорозi, черпаючи ii пригорщами, а потiм весело вимахував пiлоткою проiжджаючим дiвчатам-пекарям.

Чернишевi хотiлося швидше побачити справжню вiйну, проте вiн досi нiде ii не знаходив. Вона втiкала, як мiраж у пустелi, лишаючи за собою шляхи, заповненi людом. А народ плив i плив, сiрий вiд кiптяви, зiрваний з мiсця i, здавалося, цим людським потокам не кiнчитись нiколи!

Навкруги лунали регiт i жарти.

Козаков, скрiзь встигаючи, встрявав у розмови, у всьому вiн був компетентний, i, здавалося, всi тут були давно йому знайомi.

Його бурхливий настрiй поступово передавався i Чернишевi, який, зрештою, починав думати, що нема на свiтi нiякоi вiйни, нiяких страхiть, а е лише якась велика оргiя, божевiльне свiтове гульбище, куди всi вони поспiшають.

– Люблю фронтовий край! – пiднесено вигукнув Козаков. – Ти вiдчуваеш, що тут навiть повiтря iнше, нiж у тилу. Волею пахне. Нiякого тобi чорта!

Чабани-румуни виходять на шлях канючити тютюн.

Вони гнуться в три погибелi, скидають шапки i простягають висушенi, засмаглi руки.

– Чого ви гнетесь? – не мiг байдуже дивитись на них Черниш. – Випрямтесь та ходiмо з нами!

А чабани думали, що руський офiцер глузуе з iхньоi убогостi, i злякано задкували. Нiмцi навчили iх: розмовляючи з вiйськовими, триматися завжди на певнiй вiдстанi.

Наступного дня Черниш i Козаков уже пiдходили до села, в якому розташувався штаб полку. Польова дорiжка стелилася мiж високими хлiбами.

Вона була добре накочена, хоч тепер на нiй не було нiякого руху – нi пiдвiд, нi машин.

– Тут iздять тiльки вночi, – зауважив Козаков, розглядаючи свiжi колii пiд ногами.

За селом, що сховалось перед ними в буйнiй зеленi, похмуро здiймалась, як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота мовчала. Навкруги – пiдступна тиша. Все нiби завмерло. Нiяких ознак життя. Луки, гори, пишнi сади – все зелене й принишкле.