Прапороносці

Сонце нерухомо стоiть над цим зеленим морем. Гарячого бiлуватого свiтла ллеться так багато, що рiже очi. Праворуч, за десятки чи, може, й сотнi кiлометрiв, стоять мовчазно темно-синi Карпати в клубках срiбних, слiпучо-бiлих хмар… Жодного пострiлу не чути нiде. Це й була вiйна, яку Черниш уявляв собi в гуркотi й громi. Тепер вона зустрiла його зненацька цiею неприродною тишею, гарячою Дрiмотою пiвдня, зловiсним безлюддям степових дорiг.

У селi теж залягла тиша, подвiр'я позаростали бур'янами, мешканцiв звiдси було евакуйовано в тил.

По садках де-не-де сновигали бiйцi, збираючи гiркi й дрiбнi черешнi. Черешнi тут росли високi й розкiшнi, як дуби, далеко вилискуючи на сонцi чорними спiлими ягодами. Ягiд було рясно, вони просто облипали гiлля.

Бiля штабу Козаков зустрiв своiх розвiдникiв.

Серед iнших бiйцiв iх одразу можна було впiзнати i по впевнено-розвалькуватiй ходi, i по мовi, i по рухах, в яких було щось солдатсько-аристократичне, iх любив увесь полк, iх балував увесь полк, i це з часом давало себе знати в незалежнiй упевненостi поведiнки.

Полк давно став для них рiдним, i вони трималися в ньому невимушене, як у сiм'i. Вони навiть у своi рапорти й козиряння старшим умiли вкласти щось особливе, неофiцiйне, домашне.

За кiлька хвилин розвiдники, штовхаючись, смiючись i перебиваючи один одного, встигли розповiсти Козакову, що вони зараз «кантуються», тобто б'ють байдики, бо тiльки три днi тому на превелику силу дiстали «язика» i «хазяiн» дав iм вiдпочинок на кiлька день.

Кiнчилося тим, що, обнявшись, вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й Черниша, але вiн вiдмовився, бо хотiв уже сьогоднi бути на мiсцi.

Здавши документи в штаб, Черниш, перш нiж iти в батальйон, з'явився, за офiцерським звичаем, вiдрекомендуватись командировi полку. Адютант-таджик вiдповiв, що «хазяiн» зараз у сусiдньому блiндажi у майора Воронцова, i порадив зайти туди.

У блiндажi гвардii майора Воронцова, заваленому газетами, картами, книжками, стояла приемна свiжа прохолода. Дерев'яну пiдлогу тут, видно, часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в куток по блiндажу не ходив, а майже бiгав «хазяiн» – гвардii пiдполковник Самiев. З розповiдей Козакова Черниш уявляв його саме таким. Це був маленький, енергiйний, на диво рухливий таджик.