Чорна рада (збірник)

Да при менi ж зчинився й гвалт уночi, як Сомко пiймав Іванця з ножем коло свого лiжка. Да ото й судили його вiйськовою радою i присудили усiкнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцевi гiршу кару: звелiв посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу.

– Га-га-га! – зареготав iзнов Черевань. – Котузi по заслузi.

А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро:

– Се все ми знаемо.

– Знаете, – каже кобзар, – а чи чували, що пiсля того вкоiв Іванець?

– А що ж вiн, бгате, вкоiв? – питае Черевань.

 – Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити пiсля такого сорому! Як тобi здаеться, бгате Василю?

Той тiльки мовчки похитав головою.

– От що зробив Іванець, – прийняв iзнов слово Божий Чоловiк. – Мабуть, нечистий напутив його. Почав грошi збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той i настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не змiг держатись на гетьманствi да пiшов у ченцi, так Іванець, маючи в себе од усiх льохiв гетьманських ключi, пiдчистив щире срiбло, скiльки його там осталось, да й махнув на Запорожжю.

А там як сипнув грiшми, так запорожцi за ним роем: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А вiн, ледачий, з усiма обнiмаеться, да братаеться, да горiлкою поiть…

– Ну, що ж iз сього? – iзнов-таки спитав понуро Шрам.

– А от що з сього. Запорожцi так собi його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.

– Іванця! – аж скрикнули всi у одно слово.

– Нi, вже його тепер нiхто не зове Іванцем, – додав Божий Чоловiк, – тепер уже вiн Іван Мартинович Брюховецький.

– Сила небесная! – закричав, ухопившись за голову, Шрам. – Так се його зовуть запорожцi гетьманом?

– Його, панотче, його самого!

– Боже правий, Боже правий! – сказав Василь Невольник. – Переведеться ж, видно, нi на що славне Запорожже, коли такi гетьмани настали!

А Черевань тiлько смiявся:

– Га-га-га! Оце так, бгатцi, що штука! І вво снi такого дива не снилось нiкому!

– Братте мое миле! – рече тодi полковник Шрам.

 – Тяжко моему серцю! Не здолаю бiльш од вас таiтись! Їду я не в Киiв, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а iду от чого. Украiну розiдрали надвое: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром вiзьмуть у своi лапи ляхи, а друга сама по собi перевернеться кат знае на що. Я думав, що Сомко вже твердо сiв на гетьманствi, – а в його душа щира, козацька, – так мiркував я, що якраз пiдiйму його з усiма полками на Тетерю, да й привернем усю Украiну до одноi булави.