Чорна рада (збірник)

А вдруге знатi були з того, що пiдперiзувались по жупану, а кунтушi носили наопашку[51 - Жупан – старовинний верхнiй чоловiчий одяг, оздоблений хутром та позументом, що був поширений серед заможного козацтва та польськоi шляхти; кунтуш – верхнiй розпашний чоловiчий i жiночий одяг заможного украiнського i польського населення XVI–XVIII ст.] (тодi було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не пiдперiзуйсь, щоб iнде носа не втерто). Іще ж iз того були вони знатi, що не важились ходити у кармазинах: ходили тодi в кармазинах тiлько люде значнi да шабльованi, а мiщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвiт; убогii носили личакову одежу.

Через те козаки дражнять було мiщан личаками, а мiщане дражнили козакiв кармазинами.[52 - Личак – плетене з лика або iншого матерiалу селянське взуття, яке носили з онучами, прив’язуючи до ноги мотузками; в переносному значеннi – вбога людина; кармазин – старовинне дороге темно-червоне сукно.]

Гостi сидiли за трапезою не мовчки: балакали-таки й геть-то голосненько, що Петро мусив добре гукнуть через вози «добридень».

Обернулось тодi до його двi чи три голови.

– Пане господарю! – каже. – І ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор.

Скоро назвав Шрама, зараз деякi повставали да й дивляться; а господар пiзнав Петра да й каже:

– Де ж той Шрам? Це хiба десята доля старого Шрама.

– Де тобi десята! – пiдхопили шуткуючи гостi. – Хiба сота!

– І сотоi нема! – закричали усi гурбою. – Хоч тисячу таких красних жупанiв iзложи докупи, то все-таки не буде Шрама!

Усi були радi з такоi вигадки; iншi аж реготали: клюкнули вже зранку добре.

Як ось пiд'iхав i сам Шрам. Скоро загледiли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть i повиходили до його назустрiч. Господар iз пляшкою й чаркою попереду.

– От наш старий Шрам! – кричали мiщане. – От наш батько!

– Що се, Тарасе? – каже тодi Шрам господаревi (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). – Супротив кого се ти заложив такий табiр? Здаеться ж, тихо на Вкраiнi?

– Де тобi тихо, пане полковнику чи панотче?… Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, – каже Тарас Сурмач.

 – Де тобi тихо? Сьогоднi народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав менi Бог сина, такого ж, як i я, Тараса. Коли миш голови не одкусить, то й вiн по-батькiвськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.

– Нехай велик росте да щаслив буде! – каже Шрам.