Чорна рада (збірник)

– «Добре, – кажу, – поiдьмо, покажем твоiм землякам козацьке лицарство; нехай i нас там знають!» – Ото ж i побратавсь я з ним у братствi, так уже, щоб у нас не було се мое, а се твое, а все укупi: щоб помагать один одному у всякiй пригодi, щоб менший старшому був вiрним слугою, а старший меншому рiдним батьком. Воно б i добре, та як побачив я отсю кралю, так душа й дала сторчака. – «Як хочеш, – кажу, – побро, а я без сеi дiвойки не пощу з Украiни!» Не бабак же й мiй побратим. – «Море! – каже. – У нас як кому припаде до душi руса коса, то вхопить, як сокiл чайку, та й до попа».

– Се вже по-римськи! – каже, смiючись, Сомко. – А як же в тоi чайки есть брати-орли або родичi-соколи?

– Тим-бо й ба, що юнаки знають i сьому лиху запобiгти. Тiлько натякни, то самi визвуться! «Гайде, море! Да тi отмемо дiвойку!» Себто по-нашому: «Гайда, однiмем тобi дiвчину!» От i збереться чоловiк десять тих отмичарiв;[88 - Отмичар – серб. похититель.] спорядяться як на вiйну, i вже, як попадуть у своi лапи русу косу, то хоч голови положать, а не впустять родичам.

Пек його матерi! Такий звичай по смаку менi! І вже хiба не я буду, щоб я не доказав такого ж отмичарства. Вони беруть однiею хистю, а в нашого брата про запас i характерство[89 - Характерник – чаклун, чарiвник.] есть!

– Що за баляндрасник отсей прудуус! – каже, смiючись, Сомко. – Мабуть, у вас в Сiчi тiлько й роботи, що потiшати один одного вигадками.

– Е, пане гетьмане! Нашi братчики, що в Бога день, виробляють такii чудасii, що не треба й вигадок.

То вже знаю, що пани-молодцi не почують луччоi, як я сьогоднi викину. Ще такоi чудасii зроду нiхто не чував.

– Що ж то буде за чудасiя?

– Так, нiчого: пiдхоплю тiлько на сiдло отсю кралю, та й шукай вiтра в полi. Махнем з побратимом навпростець до Чорноi Гори. Ох, да дiвчина ж гарна! – додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю.

Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона нiкого так не боялась, як сього запорожця.

Крiпилась, однак же, сердешна, сидячи за столом. Як же поглянув вiн отак на неi, то наче аж до серця досяг iй очима. Злякалась голубонька, як дитина, i заплакала з ляку. Затулила руками очi, а сльози мiж пучки так i капотять. Мати собi стривожилась, устала з-за столу i одвела ii в кiмнату.

А козакам i байдуже, тiлько смiялись.

– О, вражий ти комишнику, – каже Шрам, – бач до чого добалакавсь! Ізлякав справдi бiдну дитину.