Володимир Івасюк

Івасюк десь 2–3 години попрацював у нас в кiнозалi, за фортепiано, i ми почали записувати ii. Виконав вiн ii, звичайно, набагато вище Зiнкевича. Я маю на увазi у вокальному вiдношеннi i в чистотi iнтонацii. Ми залишились задоволенi. Але хоч у Зiнкевича iнтонацii тоi не було, вокальних даних, проте було внутрiшне вiдчуття цiеi пiснi. І ми у програму пустили все ж таки Зiнкевича. А пiсля я про нього весь час пам’ятав. І коли ми запросили до участi у програмi ансамбль медiнституту, ми почали писати i його пiснi, й iншi пiснi.

І це був на той момент один iз бiльш таких професiональних ансамблiв по оркестровцi, по аранжуванню i подачi музичного матерiалу. Подiбного на той час у нашому мiстi не було. І так iз цього моменту все почалося».

Цитата, можливо, задовга, але Василь Стрiхович став для Володимира Івасюком другом на все життя. І «Червона рута» народжувалася не лише генiем Володимира Івасюка, але й талантом Василя Стрiховича. Коли в травнi 1971 року журнал «Украiна» надрукував пiсню «Червона рута», Володимир подарував Василевi примiрник журналу, в якому там, де надруковано текст «Слова й музика В.

 Івасюка», ручкою дописав «i В. Стрiховича». На зауваження Василя: «Володя, це занадто!», композитор вiдповiв: «Нi, ми вклали в неi, на мiй погляд, однакову працю».

Володимир довго працював над цiею пiснею. Спочатку з’явився образ чарiвноi квiтки, згодом вiн почав шукати пiдтвердження iснування червоноi рути в природi. Музика вже жила, але вiрша ще не було. Зберiгся запис на плiвцi – Івасюк сам спiвае «Червону руту», акомпануючи собi на гiтарi.

Але це ще не остаточний варiант. Взагалi, як стверджував батько Володимира, це мала бути балада. Остаточний варiант з’явився влiтку 1970 року пiсля зйомок фiльму «Бiлий птах з чорною ознакою», в якому Володимир брав участь як танцюрист ансамблю «Вiтерець». У селi Розтоки Путильського району вiн таки почув легенду про червону руту, яка може принести щастя, якщо ii знайти. І тодi написав текст.

У «Червонiй рутi» дивовижна не лише музика – тут кожне слово особливе.

І не дивно, що окремi слова й вирази ввiйшли у лексикон украiнцiв.

Володимир Івасюк i ансамбль «Карпати» пiд керiвництвом Василя Стрiховича працювали над фонограмою пiснi, яка мала звучати у передачi «Камертон доброго настрою», два тижнi. Вiдкидали дубль за дублем, шукаючи едино правильне рiшення. Писали вночi, коли замовкав вуличний рух i коли на телестудii вже нiкого не було, – щоб не цiкавились i не заважали.