До побачення там, нагорі

Звичайно, навiть якщо вiн десь неглибоко, при такiй гуркотнявi неможливо було це почути, навiть якби той кричав. Це була лише бурхлива Едуардова уява, бо вiн розумiв, наскiльки це термiново. Або ви рятуете заваленого якнайшвидше, або викопаете його вже мертвим. І поки вiн пальцями вигрiбав землю довкола багнета, сам себе запитував, чи вiн хоч знае того засипаного? Прiзвища солдатiв з його загону, iхнi обличчя проскакували в його думках. Це так недоречно було зараз… Але йому хотiлось би врятувати товариша, i щоб це був хтось знайомий, з тих, хто йому подобався.

Це надихало працювати швидше, поглядом вiн усе ще шукав, чим би собi допомогти. Але нiчого не знаходив, а пальцi вже задерев’янiли. Йому вдалося розкопати десь сантиметрiв двадцять землi довкола багнета. Але коли вiн спробував зрушити його, нiчого не вийшло – багнет тримався, як мiцний зуб, i це знесилювало. Скiльки вiн отак уже рие, двi чи три хвилини? Той бiдолаха уже напевно мертвий. Згорблене тiло Едуарда почало вже болiти, нiмiли плечi. Вiн так довго не витримае. Його брали сумнiви вiд знесилення, рухи втомлювали все бiльше. Йому важко було дихати, м’язи вiдмовляли, судома охопила його тiло, i вiн що сили вдарив кулаком об землю. Аж раптом щось у вiдповiдь ворухнулось – невже? У нього ринули сльози, вiн ухопив обома руками металеве вiстря багнета i щосили потягнув на себе, рукавом витираючи сльози, що вперто текли по обличчю. Далi раптом пiшло легше. Вiн спробував засунути руку углиб, щоб витягти багнет повнiстю. І нарештi переможний крик вирвався з його грудей – ура, багнет пiддався! Вiн вийняв його, здивовано роздивляючись, нiби не повiрив своiм очам, тодi роздратовано застогнав вiд безсилля i почав кулаками гатити по землi. Накресливши широке коло затупленим рiзаком, вiн став лезом пiднiмати землю i вiдкидати ii обома руками. Невiдомо, скiльки це забрало у нього часу. Бiль у нозi посилювався. І нарештi, щось е – вiн намацав тканину, гудзик. Як божевiльний чи мисливська собака, Едуард кинувся знову копати, обома руками. Земля почала просiдати пiд ним у яму, вiн знов щось намацав, що це? Ось його руки вiдчули гладеньку поверхню каски, ii контури вiдчувались кiнчиками пальцiв. Це – вiн! Сльози знову потекли рясно, й одночасно вiн закричав, а його знесиленi руки з нелюдською силою продовжували роботу, дико розгрiбаючи землю. Нарештi з’явилася голова солдата. Вiн був на глибинi не бiльше тридцяти сантиметрiв, i здавалось, нiби заснув.