До побачення там, нагорі

Вiн його упiзнав! Як же його звати? Але вiн мертвий… Ця думка була така болюча, що Едуард зупинився i подивився на свого товариша, який лежав тут, пiд ним. Вiн вiдчував себе таким же мертвим, бо дивився на свою смерть, i це його просто вбивало.

Схлипуючи, вiн продовжував розгрiбати землю довкола тiла. Тепер пiшло швидше, от уже видно плечi, торс до пояса. Але перед обличчям солдата лежала голова мертвоi коняки… Дивно, що вони тут зустрiлися отак пiд землею – одне навпроти одного. Крiзь сльози вiн уявив, що з цього вийшла би химерна картина.

Все вдавалось би швидше, якби вiн тiльки мiг пiдвестися чи змiнити позу. Але навiть так у нього щось виходить. Вiн говорив уголос якiсь дурницi. «Не переживай», – схлипуючи промовляв вiн, нiби той його чув. Йому хотiлось притиснути загиблого до себе, вiн говорив таке, що соромно було би сказати при комусь, бо насправдi вiн оплакував самого себе, свою смерть. Вiн також плакав вiд того, чого так колись боявся (тепер вiн може собi в цьому зiзнатись). Уже два роки вiн страшився померти, а тут плакав над солдатом, який загинув, а вiн же тiльки поранений! От-от – кiнець вiйнi, i сльози, якi вiн лив над своiм товаришем, були сльози за його молодiстю, сльози за його життям. Але й сльози свого везiння. Покалiчений, вiн тягатиме за собою ногу до скону. Чудова перспектива. Але вiн – живий! Вiн хутко розкопав усе тiло.

Аж тут вiн згадав прiзвище – Майяр! А от iменi вiн не знав, бо того хлопця завжди звали лише Майяром.

І нiби у божевiльнiй надii, вiн нахилився до Альбертового обличчя, i в цей момент йому захотiлося, щоб увесь свiт, що вибухав довкола, замовк.

Вiн хоче почути, чи таки той i справдi помер? Нехай вiн полежить бiля нього, хоча це дуже незручно. Едуард раптом штурхонув щосили голову Майяра – вона вiдхилилася без жодного спротиву. Але цим нiчого ще не доведено. Нехай це була лише слабка надiя, що той ще живий, – хоча дуже болiсна. Але якщо надiя е, треба ж переконатися, перевiрити, як би це безглуздо не виглядало. Може, йому хочеться кричати: годi, ти зробив усе можливе? Може, йому хочеться взяти нiжно його руки в своi долонi, щоб припинити робити це, припинити переживати? Може, треба до нього промовити тi слова, якi кажуть дiтям, що б’ються в iстерицi, i казати доти, поки тi не заспокояться? Зрештою, хоча б заколисати? (Але довкола не було нiкого – нi мене, нi вас, нiкого, хто б пiдказав йому, як дiяти.) А в його головi вже зажеврiв сумнiв, чи Майяр насправдi помер.