До побачення там, нагорі

Їхнiм завданням було запобiгти ризику зараження, а ще – годування через зонд (йому можна було давати сумiш iз молока, збитих яець або м’ясного бульйону). Решту робив Альберт сам. Коли не треба було витирати чоло вологим рушником або поiти Едуарда з ювелiрною точнiстю, вiн його перебинтовував (зцiпивши зуби та затиснувши носа, дивлячись кудись вбiк, знаючи, що вiд цiеi роботи може залежати майбутне товариша).

Отож його увага цiлком i повнiстю була поглинута тим, як знайти спосiб дихати так, щоб не рухалося жодне пошкоджене ребро.

А ще пильно доглядати за товаришем, очiкуючи на приiзд машини для транспортування.

За такими заняттями вiн повсякчас згадував, як раптом побачив Едуарда Перiкура, що майже лежав на ньому, коли сам вiн воскресав iз мертвих. А нав’язливим i страхiтливим спогадом була зловiсна тiнь клятого лейтенанта Праделя. Вiн годинами уявляв, що зробить iз ним, коли той постане на його шляху. Вiн знову бачив, як Прадель штовхае його до вирви на полi бою, майже фiзично вiдчуваючи, як та вирва вiд снаряда поглинае його.

Йому ще важко було надовго зосередитися, бо його думки ще не могли прийти до нормального ритму.

Потроху повертаючись до життя, вiн дiйшов висновку, що той його намагався вбити.

Це звучало в головi якось дивно, але небезпiдставно, адже свiтова вiйна – це назагал спосiб масового винищення континенту.

Але усе це начебто не було адресоване спецiально йому. Спостерiгаючи за Едуардом Перiкуром, Альберт iнколи знову переживав гострi моменти, коли повiтря бракувало, а злiсть починала наростати.

(Ще два днi по тому вiн сам був готовий вбивати. По чотирьох роках вiйни такий час настав.)

На самотi вiн часто думав про Сесiль. Вона якось вiддалилась. Інтенсивнiсть недавнiх подiй перенесла Альберта в iнше життя. Але нiяке життя для нього не мало сенсу без Сесiль, вiн повсякчас повертався до неi в своiх спогадах. Або роздивлявся на фото кожну дорогу для нього рисочку – повiки, нiс, губи, пiдборiддя, отой неповторний ротик – як вона без нього може iснувати? Їi в нього точно вiдберуть.

Якось хтось прийде i вкраде ii. А може, вона пiде й сама. Бо зрозумiе, що Альберт не е зрештою чимось особливим. А от дiвчина з такою вродою… І цi думки вбивали. Вiн тодi переживав дуже тяжкi години. І все через свою невдатнiсть. Тодi вiн виймав аркуш паперу та пробував написати iй листа. Може, все розповiсти? Але вона, мабуть, хоче единого: щоб ця вiйна нарештi закiнчилася, i щоб про неi перестали навiть говорити.