До побачення там, нагорі

Коли вiн думав про те, що напише Сесiль або своiй матерi (спочатку, звичайно, Сесiль, а потiм, якщо буде час, – матерi), коли вiн не виконував обов’язкiв медбрата, Альберт знову поринав у тяжкi спогади.

Наприклад, згадував кiнську голову, поруч з якою був у завалi. Дивно, що згодом вона перестала здаватися йому такою страшною. Навiть нестерпний сморiд вiн неi, який вiн востанне вдихнув, щоб вижити, вже не здавався йому таким гидким та нудотним. Зловiсна тiнь Праделя, що височiв над ним на краю вирви, поставала чiткою, як на фотографii.

Натомiсть стиралися та розмивалися риси кiнськоi голови (а вiн чомусь хотiв зберегти iх). Попри всi його зусилля, ця картина зникала, викликаючи в Альберта тривожне почуття втрати. Час пiдсумкiв ще не настав, але вже прийшло розумiння, що багато чого не повернути. Всi цi чоловiки, що чотири роки скнiли пiд пострiлами, так i не зможуть в прямому значеннi слова пiднятися на повен зрiст. Вони ходитимуть довiку зiгнутими пiд цим невидимим тягарем на своiх плечах. Як i вони, Альберт вiдчував, що певних речей вже нiколи не повернеш, як не повернеш i спокою. Вже кiлька мiсяцiв, з часу першого поранення при Соммi, вiдтодi, коли вiн, будучи санiтаром, безкiнечними ночами збирав на полi бою поранених i горбився, боячись випадковоi кулi, i зараз, повернувшись з того свiту, вiн майже постiйно вiдчував безкiнечну вiбрацiю моторошного страху, який у ньому поселився. То були й виснажливi наслiдки завалу. Щось iз ним сталося ще там, пiд землею. Його тiло нiби вибралося на поверхню, але частина його самого – полоненого та присипаного землею – залишилася заблокованою внизу. Це було видно по його тiлу, iз жестикуляцii, читалось в його поглядi. Тривожно висунувшись з кiмнати, вiн прислухався до звуку крокiв, завжди завбачливо просовував голову в дверi перед тим, як iх вiдкрити, ходив, тримаючись ближче до стiни. Йому постiйно здавалося, що хтось за ним стежить, вiн придивлявся до спiврозмовникiв, готовий вiдразу ж утекти, якщо раптом щось пiдозрiле… Його насторожений погляд постiйно бiгав. Бiля Едуарда йому хотiлося дивитися крiзь вiкно, бо атмосфера палати його пригнiчувала. Вiн завжди був в очiкуваннi небезпеки, нiкому i нiчому не вiрив. І знав, що вiдтепер так буде завжди. Тепер вiн так i житиме з почуттям тваринного страху, нiби упослiджена людина, яка раптом зрозумiла, що з цiею новою хворобою доведеться спiвiснувати. І це його найбiльше гнiтило.

На друга морфiн подiяв, навiть його регулярно зменшуванi дози.