До побачення там, нагорі

Скажiмо, рiзноманiтнi повсякденнi сюжети: ось солдати пишуть листи, ось один iз них запалюе люльку, тут вони смiються з якогось жарту, ось готуються до атаки, а тут просто iдять i п’ють. Поспiхом накреслена лiнiя перетворювалася на виснажене обличчя молодого солдата. А тут ось уже не якась лiнiя, а чиесь пригнiчене обличчя з тугою в очах… Це було вражаюче. Легко, нiби побiжно, найменший штрих олiвця схоплював основне: страх, знесиленiсть, очiкування, зневiру i виснаження. Цей зошит був нiби манiфестацiею фатальностi.

При його переглядi в Альберта стискалося серце. Бо серед усього цього не було жодного мертвого, жодного пораненого, жодного трупа. Лише живi. Найстрашнiше було те, що цi малюнки кричали: на всiх цих людей чекае лише одне – смерть…

Вiн прибрав, ледь переглянувши, Едуардовi речi.

5

Молодий лiкар наполiг на зменшеннi дози морфiну, бо так не можна було далi продовжувати. Цей наркотик викликае звикання, i це неминуче спровокуе ускладнення. Отже, треба припиняти. Наступного дня пiсля операцii вiн зменшив дозу.

Едуард, який трохи приходив до тями, починав жахливо страждати при кожному пробудженнi. Альберт не мiг зрозумiти, чому його товариша досi не транспортували до Парижа.

Молодий лiкар, до якого Альберт звернувся iз цим запитанням, безсило махнув рукою, а потiм пошепки сказав:

– Я теж не розумiю, його мали би вiдправити вже три доби тому. Певна рiч, у нас постiйнi проблеми з транспортом. Але це недобре, що вiн тут залишаеться…

У нього був дуже заклопотаний вигляд.

Вiн розривався, випитуючи медсестер, якi крутилися, як бiлки в колесi, хоч у шпиталi було вже загалом спокiйнiше. Його спроби нi до чого не призводили, бо це був вiйськовий шпиталь (тобто мiсце, де щось знати наперед практично неможливо, навiть те, хто там керуе).

Вiн знов повертався до Едуардового лiжка, чекаючи, коли той засне. Решту часу ходив по кабiнетах, вештався бiля головного корпусу, навiть ходив у мерiю.

Одного разу, повернувшись, вiн застав у коридорi двох вiйськових. Нова унiформа, чисто поголенi обличчя, впевненi рухи – то вочевидь прийшли з генерального штабу. Один iз них вручив Альберту лист iз печаткою, а другий, певно, щоб надати ситуацii бiльшоi ваги, виразно поклав руку на свiй пiстолет (у цей момент Альберт подумав, що для його постiйноi тривоги таки е причини).

– Ми заходили, – сказав перший i показав пальцем на iхню кiмнату.