До побачення там, нагорі

Генерал Морiйо виглядав, як людина дуже поважного вiку, i схожий був на одного з тих стариганiв, що вiдправили на смерть цiлi поколiння майбутнiх дiтей та внукiв. Якщо поеднати в одне портрети Жоффре i Петена, Нiвеля, Галлiенi та Людендорфа – то вийде такий от Морiйо з вусами моржа та червонуватими очима мисливця, глибокими зморшками та вродженим почуттям власноi значущостi.

Альбертовi вiдiбрало мову. Дивлячись на генерала, важко було сказати, чим вiн займаеться, – розглядае папери чи дрiмае. Як той Кутузов, вiн сидiв за своiм столом, поглинутий паперами.

Перед Альбертом стояв лейтенант Прадель, жодна жилка на його лицi не сiпнулася, коли вiн прискiпливим поглядом зиркнув на солдата з голови до п’ят. Тримаючи руки за спиною, як iнспектор, вiн трохи похитувався на розставлених ногах. Альберт зрозумiв це нiме послання i виструнчився. Вiн тримався ще невпевнено, хотiлося зiгнутися, болiли нирки. Тиша виснажувала. Нарештi «морж» пiдвiв голову. Альбертовi здавалося, що вiн ще бiльше зiщулився. Якщо так триватиме i далi, то його скрутить, як того акробата в цирку. Генерал мiг би дозволити йому стати «вiльно», але вiн прискiпливо дивився на Альберта, пошкрябав собi потилицю i знову втупив очi в документ.

– Рядовий Майяр… – вимовив вiн нарештi.

Альбертовi слiд було вiдповiсти: «Слухаю, пане генерале», або щось схоже. Але як би повiльно не говорив генерал, Альберт був ще повiльнiшим. Генерал подивився на нього.

– У мене тут рапорт… – почав вiн знову. – У якому йдеться про те, що пiд час атаки вашого загону 2 листопада ви пробували самовiльно уникнути виконання свого обов’язку.

Ось цього Альберт не врахував. Вiн припускав будь-що, але не це. Генерал читав далi:

– Ви сховалися «у вирвi, утворенiй вибухом снаряда, щоб уникнути своiх обов’язкiв…». Тридцять вiсiм ваших товаришiв полягли пiд час цiеi атаки. Полягли за батькiвщину. Ви – жалюгiдний солдат, Майяре. Бiльше того, скажу вам, що я насправдi про вас думаю: ви – покидьок!

Альбертовi стало так важко, що вiн аж заплакав.

Тижнями вiн мрiяв про кiнець цiеi вiйни, i отак вона для нього закiнчуеться…

Генерал Морiйо продовжував свердлити його поглядом. Вiн справдi вважав таке боягузтво ницим. Його дратував цей зiщулений нещасний солдат, в якому втiлювалась вся безвольнiсть.

– Але ми тут не займаемось дезертирами. Моя справа – це вiйна, розумiете? Ви, рядовий Майяре, постанете перед вiйськовим трибуналом, перед военною радою.

Альберт бiльше не мiг триматися струнко.