До побачення там, нагорі

– Ви вiльнi!

Але що з солдатом? Той не зрушив з мiсця. Ледве уник розстрiлу, але, здаеться, йому того замало?

– Я хотiв би доповiсти, пане генерале… – каже вiн.

– А що ще?

Цiкаво, йому подобаеться ця раптова спроба «доповiсти». Якщо йому доповiдають – значить, вiн ще того вартий. Вiн зацiкавлено пiдвiв брови, нiби пiдбадьорював поглядом i чекав. Поряд iз Альбертом раптом напружено виструнчився Прадель (вони нiби помiнялися мiсцями).

– Я хотiв би iнiцiювати розслiдування, пане генерале! – повторив Альберт.

– Що? Чорт забирай, яке розслiдування?

Адже вiн любив доповiдi, але ненавидiв розслiдування. Вiн же генерал.

– Це стосуеться двох солдатiв, пане генерале.

– А що з ними, з тими солдатами?

– Вони загинули, пане генерале. І слiд би дiзнатися, яким чином.

Морiйо насупив брови. Вiн не любив пiдозрiлих смертей. На вiйнi треба вмирати гiдно, героiчно й остаточно (саме тому поранених терплять, але не так щоб любити).

– Чекайте, чекайте… – тремтячим голосом перебив Морiйо.

– Це солдат Гастон Грiзонье та солдат Луi Терйо, пане генерале. Нам треба дiзнатися, як вони загинули.

Оце «нам» було сказано з притиском i дуже спокiйно. (Зрештою, вiн мае, що сказати.)

Морiйо кинув ошелешений погляд на Праделя. Той виструнчився.

– Цi двое зникли безвiсти на висотi 113, пане генерале, – вiдповiв лейтенант.

Альберт був вражений.

Безвiсти? Вiн же бачив iх на полi бою – абсолютно мертвих! Вiн навiть перевертав старого i чiтко бачив слiди вiд куль.

– Отже, вони зникли, так, Праделю?

– Абсолютно так! Зникли, пане генерале.

– Себто, – закряхтiв стариган, – ви ж не збираетесь морочити менi голову зниклими, га?

Це вже було не запитання – це був наказ. Його все це дратувало.

«Що це ще за дурня?» – бурмотiв вiн сам до себе.

Але йому треба було трохи певностi.

– Га, Праделю? – раптом скинувся вiн.

(Ясно, буде пiдтримка.)

– Абсолютно точно, пане генерале, не треба вам морочитися тими зниклими.

– Ну от, – резюмував генерал, дивлячись на Альберта.

Прадель пильно не спускав з нього ока. І тiнь посмiшки пробiгла по його лицi.

Альберт геть знесилився. Все, чого вiн зараз хотiв, – це кiнця вiйни, щоб швидше повернутись до Парижа. Бажано цiлим. Вiддавши честь (вiн не клацнув каблуками, а лише трохи пiдняв палець до голови, як робiтник, що закiнчив тяжку роботу i тепер може повертатись додому).