До побачення там, нагорі

Уникаючи погляду лейтенанта, вiн уже стрiмко бiг коридорами, гнаний блискавичною iнтуiцiею. Весь захеканий, вiн залетiв у палату.

Едуард не змiнив пози, але прокинувся вiдразу. Кiнчиком пальця вiн показав на вiкно бiля лiжка. В палатi i справдi стояв жахливий запах. Альберт трохи вiдкрив вiкно. Едуард слiдкував за його рухами, показуючи жестом: «ширше», або «нi, менше», «ще трошки ширше». Альберт старався, ширше вiдкриваючи вiконницю, а коли зрозумiв, то вже запiзно. Едуард хотiв поворушити язиком, але виривалось лише якесь клекотiння.

Адже вiн нарештi побачив свое вiдображення у вiкнi, як у дзеркалi.

Снаряд повнiстю знiс йому нижню щелепу – пiд носом було порожньо, проглядалося горло, пiднебiння, верхнi зуби, а внизу – суцiльне мiсиво, клаптi розiрваноi шкiри, язика немае, видно довгу i вологу трахею.

Едуарду Перiкуру було всього двадцять чотири роки.

Вiн втратив свiдомiсть.

6

Наступного дня близько четвертоi години, коли Альберт вiдв’язав його вiд лiжка, щоб помiняти постiль, Едуард хотiв викинутися з вiкна.

Але, встаючи з лiжка, вiн втратив рiвновагу, бо права нога все ще не слухалась, i вiн звалився на пiдлогу. Завдяки надлюдськiй силi волi йому таки вдалося пiдвестися. Виглядав вiн як привид. Важко дотягшись до вiкна, з витрiщеними очима, вiн простягав руки та завивав вiд туги та болю. Альберт стиснув його в своiх обiймах i також заплакав, погладжуючи його по головi. Вiн вiдчував до Едуарда якусь батькiвську нiжнiсть. Бiльшу частину часу вiн заповнив розмовами, щоб уникнути мовчанки.

– Генерал Морiйо, – розказував вiн, – такий собi старий придурок, знаеш? Хоча генерал все ж таки… Уяви, вiн мало не вiдправив мене на военну раду. А отой Прадель, падлюка…

Альберт усе говорив i говорив. Погляд Едуарда був згаслим, i незрозумiло було, чи вiн хоч розумiе, про що йшла мова. Зменшення доз морфiну призвело до того, що Едуард спав уже набагато менше. Отож у Альберта нiяк не виходило походити й дiзнатися, де все ж таки той клятий транспорт, що нiяк не приiде? Коли Едуард починав стогнати, вiн уже не мiг зупинитися, це тривало доти, поки не приходила медсестра, щоб зробити йому укол.

По обiдi наступного дня, коли знову не приiхала машина (невiдомо, запланована вона була чи нi) – Едуард зойкав так, нiби помирав. Видно, йому було дуже боляче, вiдкрита горлянка була насиченого червоного кольору, i в деяких мiсцях був помiтний застояний гнiй – запах ставав усе нестерпнiшим.