До побачення там, нагорі

Альберт вийшов з кiмнати i побiг до медсестринськоi. Нiкого. Кинув у порожнiй коридор: «Є хто-небудь?» Нiкого. Вже було зiбравшись вертатися, вiн раптом зупинився. Та нi, вiн не зможе… Але чому б i нi? Вiн роззирнувся навсiбiч, у вухах ще лунали крики товариша, це його пiдштовхувало. Вiн зайшов у кабiнет, знаючи вiддавна, де знаходиться те, що йому треба. Схопив ключ у шухлядi справа, вiдкрив дверцята шафи. Йому потрiбен шприц, а ще спирт та ампули морфiну. Якщо його зловлять – довго не розбиратимуться, це ж крадiжка вiйськового майна! Перед очима виникла постать генерала Морiйо та зловiсна тiнь лейтенанта Праделя…

«Хто тодi опiкуватиметься Едуардом?» – з болем подумав вiн.

Але нiхто не прийшов. Альберт вислизнув з кабiнету, притискаючи до себе вкрадене. Вiн не знав, чи робить правильно, але отi крики… вони були нестерпними.

Перша iн’екцiя була випробовуванням. Вiн часто допомагав медсестрам, але зараз усе довелося робити самому… Мiняти постiль, жити в цьому пеклi, а тепер от ще й робити iн’екцii… Утримати хлопця, який кидаеться у вiдкрите вiкно, – це вже неабищо, – думав вiн, готуючи шприц.

А ще мити йому зад, нюхати сморiд, а тепер колоти його – куди вiн уплутуеться?

Все пройшло не так уже й страшно. Пiдперши крiслом дверну ручку, щоб нiхто часом не зайшов, Альберт старанно розрахував дозу (вона мала би спiввiдноситися з наступною, яку зробить уже медсестра).

– От i добре, тепер тобi стане набагато легше…

І справдi, йому полегшало. Едуард розслабився i заснув. Навiть поки той спав, Альберт продовжував з ним говорити.

А ще думав про той примарний трансфер. І прийшов до висновку, що треба дiяти з самого початку, себто пiти в кабiнет персоналу.

– Коли ти заспокоюешся, – говорив вiн сплячому товаришу, – мене це навiть дивуе. Але я не впевнений, що ти будеш розсудливим…

Йому нiчого не залишалося, як знову прив’язати Едуарда до лiжка.

Покинувши палату й оглядаючись, вiн уздовж стiни кинувся бiгти в розвiдку, щоб якомога менше часу бути вiдсутнiм.

– Оце так заявочка! – сказав капрал.

Його звали Гросжан. Кабiнет персоналу був маленькою кiмнаткою з крихiтним вiконцем. Тут було повно шаф, якi ламалися пiд вагою тек на зав’язках. А за одним iз двох столiв, потопаючи в документах, списках, звiтах, сидiв пригнiчений капрал Гросжан.

Вiн вiдкрив грубезну реестрову книгу, вказiвним пальцем, жовтим вiд тютюну, пройшовся по списку i пробурчав:

– Скiльки поранених у нас тут – можеш собi уявити?…

– Можу.