До побачення там, нагорі

Альбертовi не вдавалося розiбрати, що це – «Е» чи «Б»? І раптом вибухнув: з нього досить!

– Слухай, я бiльше не можу, малий! Не хочеш вертатись додому (хоч я не розумiю, чому) – це твоя справа. Дуже шкода, але я тут нiчим допомогти не можу!

Едуард схопив його за руку i стиснув з неймовiрною силою.

– Ей, що ти робиш? Боляче! – заволав Альберт.

Едуардовi нiгтi вп’ялися йому в шкiру щосили. Мить – i стискання слабшае, вiн хапае Альберта за плечi, мiцно обiймае його, вiн уже ридае так жалiбно, як колись мавпочки, яких Альберт бачив у цирку.

(Вони iздили в костюмчиках морякiв на велосипедах i скиглили так, що у всiх наверталися на очi сльози.) Ця туга краяла серце. Те, що сталося з Едуардом, було таким фатальним… З протезом чи без – уже нiчого не виправити.

Альберт говорив простi речi. Поплач, малий. А що iще лишалося робити? Тiльки говорити банальнi речi. Жаль Едуарда був безмежним, вiн роздирав душу.

– Ти не хочеш повертатися додому, як я бачу… – сказав Альберт.

Вiн вiдчував, як голова Едуарда здригалася в нього на плечi.

Хлопець знову i знову безмовно показував, що не хоче, нiзащо не хоче повертатися…

Притискаючи його до себе, Альберт думав, що протягом усiеi вiйни Едуард, як i всi, мрiяв лише про те, щоб вижити. А тепер, коли вiйна закiнчилась i вiн вижив, то думае про те, як десь сховатися або зникнути. Якщо вже тi, кому вдалося вижити, мрiють померти – то як же бути далi…

Справдi, тепер Альберт його розумiе: в Едуарда забракне волi покiнчити з собою.

Уже не зможе. Якби йому вдалося викинутися з вiкна ще в перший день – все би вже скiнчилося: бiль i сльози, непевне майбутне. Все би завершилося тут, у цьому дворi шпиталю.

Але цей шанс втрачено, вiн нiколи бiльше не наважиться; тепер вiн приречений жити.

І все це з провини Альберта. Все це – через нього. Все, вiд самого початку, геть усе. Вiн розумiе свою вину i сам починае плакати. Яке спустошення… Тепер у життi Едуарда е мiсце тiльки для Альберта. Вiн для нього – едина опора. Молодий хлопець вiддав свою долю в його руки, бо сам не може нi нести ii, нi позбутися.

Альбертовi важко, вiн схвильований.

– Добре, – бурчить вiн, – я подивлюсь…

Вiн сказав це не подумавши, Едуард тут же пiдвiв голову, нiби вiд удару струму. На його скалiченому обличчi без носа, щiк, рота залишився лише божевiльний погляд, що пронизував наскрiзь.

Альберт вiдчув себе заскоченим.

– Я подивлюсь… – по-дурному повторив вiн. – Спробуемо якось викрутитись.