До побачення там, нагорі

Інколи (так, нiби закривалися втулки) шум довкола нього раптом стихав, але натомiсть чулося приглушене вiдлуння, нiби вибухи снарядiв з-пiд землi.

Це вiдбувалося з ним все частiше – вiдтодi, коли вiн побачив там, у холi, капiтана Праделя. У своiй улюбленiй позi, розставивши ноги, вiн стояв, заклавши руки за спину, i спостерiгав за цим галасливим збiговиськом з усiею строгiстю людини, яку украй нервуе отака безпораднiсть iнших. Думаючи про нього, Альберт пiднiмав очi та тривожно дивився на юрбу солдат довкола себе.

Йому не хотiлося розказувати про Праделя Едуардовi, бо в нього складалося враження, що той – всюдисущий, як злий дух, який постiйно витае десь поряд.

Ти правий, що всi ми трохи егоiсти. Мiй лист не тримаеться купи…

– Альберте!

Бо в наших головах, у нас усiх, такий iнодi туман…

– Альберте, чуеш? Чорти б тебе забрали!

Знервований капрал схопив його за плече, шарпонув щосили, показуючи на дошку оголошень. Альберт швиденько, на ходу зiбрав своi розкиданi речi, притиснув до себе документи i прожогом кинувся через натовп солдат, що, як гусаки, стояли, переминаючись з ноги на ногу.

– Ти не надто схожий на того, що на фото…

Жандармовi було на вигляд всi сорок (кругле черевце, такий собi товстун, можна здогадуватися, як вiн мiг жерти цi останнi чотири роки). Такий собi служака з почуттям обов’язку i пiдозри. Але почуття обов’язку – це штука сезонна. Наприклад, вiд часу проголошення перемир’я на цiм наполягають повсякчас. А такi, як Альберт, були легкою поживою, хоч i войовничою.

На його обличчi читалося бажання швидше повернутися та виспатися.

– Альберт Майяр… – повторив жандарм, прискiпливо вдивляючись у вiйськове посвiдчення.

Ще трохи, i вiн почне роздивлятися його на свiтло. Звичайно, вiн сумнiваеться, дивлячись на Альберта i вдоволено констатуючи: «Несхожий на фото». Але ж фото чотирирiчноi давностi, вицвiле, пошарпане… Альберт подумав: як на такий час, потерта фотографiя теж годиться. Але жандарм був iншоi думки. Зараз довкола стiльки шахраiв, злодiiв та брехунiв.

Вiн нахилив голову, дивлячись по черзi то на Альберта, то на документ.

– Це фото зроблене ранiше… – додав нерiшуче Альберт.

Для чиновника лице солдата здаеться пiдозрiлим, але його «ранiше» розвiюе сумнiви. Та й для всiх «ранiше» викликае однаковi почуття. Але все ж таки…

– Ну, що ж, – почав вiн знову, – отже, «Альберт Майяр». А от у мене вже е два Майяри.

– І обое «Альберти Майяри»?

– Нi, але обидва «А.