До побачення там, нагорі

Майяри», «А» може бути й Альбертом.

Жандарм був дуже гордий з того, що цей дедуктивний висновок пiдкреслив його кмiтливiсть.

– Так, – каже Альберт, – але може бути i Альфредом також. Або Андре. Чи Альсiдес.

Жандарм подивився на нього i примружив очi, як товстий кiт.

– А чому не Альберт?

Звичайно, для цiеi гiпотези Альберт спростування не мав.

– А де вiн, той другий Майяр? – спитав вiн.

– Та в тiм-то й рiч – вiн позавчора поiхав.

– І ви його вiдпустили, не дiзнавшись iменi?

Жандарм примружив очi (як важко пояснювати елементарнi речi!).

– Ім’я в нього було. Це тепер немае, бо всi анкети передано в Париж. На тих, хто вже поiхав, у мене лишився лише такий от список, – вiн показав пальцем на колонку з прiзвищами, – ось, тут вказано «А. Майяр».

– То як бути? Я що – залишуся стовбичити тут сам?

– Якби все залежало тiльки вiд мене – я б тебе вiдпустив. Але менi голову вiдiрвуть, розумiеш… Якщо я зарееструю зайвого чоловiка, знаеш, що зi мною буде? А уявляеш, скiльки ходить тут усяких! Та й ви постiйно губите своi документи! А якщо додати ще всiх, хто загубив свою виплатну книжку, щоб двiчi отримати компенсацiю…

– І це справдi так серйозно? – спитав Альберт.

Жандарм насупив брови, нiби щойно збагнув, що перед ним пiдозрiлий вивiдувач.

– Фото було зроблене ще до того, як я був поранений при Соммi, – пояснив Альберт, щоб розрядити ситуацiю. – Можливо, тому й фото таке…

Жандарм, гордий зi своеi проникливостi, прискiпливо роздивлявся то його самого, то фотографiю.

І нарештi проказав загадково: «Можливо». Але вiдчувалося, що це ще не кiнець. Позаду вервечка солдат почала втрачати терпiння. Гули спочатку тихенько, а потiм усе обуренiше i наполегливiше…

– Якiсь проблеми?

Почувши цей голос, Альберт скам’янiв. У ньому вiдчувалося стiльки ядучостi, нiби це були випари смертельноi отрути. В полi зору з’явився спочатку ремiнь. Альберт вiдчув, як починае тремтiти.

– Рiч у тiм… – почав жандарм, простягаючи вiйськове посвiдчення.

Альберт нарештi пiдвiв голову i зустрiвся з холодним i нищiвним поглядом капiтана д’Олнея-Праделя, що був, немов лезо ножа.

Такий, як завжди… Ретельно прилизане каштанове волосся, мундир з голочки, стояв хизуючись.

Прадель узяв посвiдчення, не спускаючи погляду з Альберта.

– У мене тут два «А. Майяра», – пояснював жандарм. – Я от сумнiваюся щодо фотографii…

Прадель навiть не глянув на документ. Альберт опустив очi додолу. Це було сильнiше за нього – вiн не витримував цього погляду.