До побачення там, нагорі

Ще п’ять хвилин, i з його носа скотиться краплина поту.

– Цього я знаю… – зверхньо кинув Прадель. – Я чудово його знаю.

– Тодi все гаразд, – козирнув жандарм.

– Це точно Альберт Майяр…

У Праделя була манера говорити дуже повiльно, так нiби вiн у кожен звук додавав особливоi ваги.

– …Жодного сумнiву.

Поява капiтана усiх враз стишила. Солдати замовкли, нiби враженi затемненням. Було у цьому Праделi щось таке, що сковувало, нiби якийсь iще один Жавер. (У пеклi охоронцi, певно, мають такий погляд.

)

Я сумнiвався, чи говорити тобi про це, але все ж наважуся. Я маю новини про О. П. Вiн став капiтаном! Ну, що ж, на вiйнi вигiднiше отаким негiдникам, анiж солдатам. І вiн тут керуе вiдправкою в демобiлiзацiйному центрi. На мене зустрiч так подiяла… Ти уявити собi не можеш, що менi сниться вiдтодi, як я знову його побачив…

– Ми ж знайомi, рядовий Альберте Майяре?

Альберт наважився пiдняти очi.

– Так, пане лейт… пане капiтане. Ми знайомi…

Жандарм бiльше не сказав нiчого, вiн втупився у своi папери з печатками та списками.

Атмосфера довкола почала зловiсно вiбрувати.

– Я навiть знаю про ваш героiзм, рядовий Альберте Майяре, – процiдив Прадель iз зневажливою мiною.

Вiн роздивлявся його вiд голови до п’ят. Вiн явно тягнув час. Альбертовi здавалося, що земля тiкае у нього з-пiд нiг, нiби вiн стояв на сипких пiсках, i якось мимохiдь, в панiцi, вiн випалив:

– Це все – наслiдки вiйни.

Довкола запала нiма тиша. Прадель пiдвiв голову подивовано.

– Кожен… виказуе свою справжню натуру, – важко закiнчив Альберт.

Губи Праделя склалися в iронiчну гримасу. (Інколи його вуста перетворювалися на тонку смужку, яка при потребi якось механiчно розтягувалася.) Альберт збагнув, що його завжди напружувало: капiтан Прадель нiколи не клiпав. Вiд цього його погляд здавався пронизливо-рiзким i пильним. «Ця скотина нiколи не плаче», – подумав вiн, ковтнувши клубок у горлi, й опустив очi.

Інколи менi сниться, що я вбиваю його, пронизую штиком.

Або ми це робимо удвох – ти i я. І тодi вiн проходить дев’ять кiл пекла. Або я постаю перед трибуналом, мене от-от розстрiляють (я би мав вiдважно вiдмовитися одягти на очi пов’язку). Але я навпаки погоджуюся, бо стрiляти мае Прадель. Вiн пiдходить до мене – самовпевнено, пильно дивлячись… Прокинувшись, я до нестями хочу убити його… Але коли на думку приходить iм’я цього покидька, то я вiдразу згадую тебе, мiй бiдний друже.