До побачення там, нагорі

Я не мав би тобi цього нагадувати, я знаю…

Жандарм потер потилицю.

– Ну, що ж… якщо ви його знаете, пане капiтане…

Обурливий галас наростав – спочатку нерiшуче, а потiм усе сильнiше.

Альберт нарештi пiдвiв очi. Прадель зник, а жандарм уже схилився над своiми списками.

З самого ранку всi довкола вже знетямилися в постiйному галасi. Центр демобiлiзацii був переповнений криками та лементом. Але раптом пiд кiнець дня зневiра привела це величезне стовписько до завершення. Кабiнки закрили, офiцери розiйшлися до вечерi, а iх виснаженi помiчники, сидячи на своiх стiльцях, за звичкою дмухали на свою ледве теплу каву.

Столи адмiнiстрацii опустiли – до наступного дня.

Поiзди, якi мали прибути, так i не приiхали.

І сьогоднi вже точно не приiдуть.

Можливо, завтра.

А ми тiльки те й робимо, що чекаемо – вiд самого кiнця вiйни. Тут майже так само, як в окопах. Є ворог, якого не видно, але який нависае над нами усiею своею вагою. Ми залежимо вiд нього. Ворог, вiйна, адмiнiстрацiя, армiя – це все мiж собою схоже, нiхто нiчого не розумiе, i нiхто не може цьому зарадити.

Вже скоро нiч. Тi, що вже пiдкрiпились, починають дрiмати або запалюють сигарети. Змученi за увесь день тим, що лементували, як чорти, мучилися нi за цапову душу, вони вiдчули себе раптом терплячими i щиросердими. Тепер, коли все заспокоiлося, кожен готовий подiлитися з товаришем рядниною чи навiть хлiбом, якщо той залишився. Всi роззуваються i в сутiнках здаються постарiлими; втома вiд цих виснажливих мiсяцiв та постiйноi непевностi даеться взнаки – покiнчити з цiею вiйною неможливо.

Дехто грае в карти, хтось пробуе грати в кулi (занадто малi, щоб iх ганяти), чути смiх та жарти. Але на серцi в усiх було тяжко.

…ось як закiнчуеться вiйна, мiй бiдний Ежене. Уяви величезний барак, де сплять виснаженi люди, яких навiть не постаралися додому нормально вiдправити. Нiхто доброго слова не скаже, не те щоб потиснути руку. В газетах нам обiцяли трiумфальнi дiйства, натомiсть нас запихають в бараки, вiдкритi всiм вiтрам.

«Щире визнання вiд вдячноi Францii» (я читав це в «Ле Матен», клянусь тобi, слово в слово) перетворилося на виснажливу тяганину. Нам видають 52 франки вiдшкодування, правда, видають ще одяг, суп та каву…

– Вдома, коли я повернусь, – каже хтось, укотре запалюючи цигарку, – влаштують чудове свято…

Нiхто не вiдповiв, хоча всi сумнiвалися.

– Ти звiдки? – запитуе сусiд.

– З Сент-Вiгер-де-Суланже.