До побачення там, нагорі

Вiйна ж бо закiнчилася, то як це зрозумiти? І вони наполягали. Зi свого боку, держава не давала собi ради навiть iз демобiлiзацiею солдат, а що вже казати про органiзацiю ексгумацii та транспортування двохсот, трьохсот чи навiть чотирьохсот тисяч трупiв (а може, й бiльше, бо лiк уже давно втрачений…).

Це вже головоломка.

Тодi люди знаходили вiдраду в тузi. Батьки iздили по краiнi, щоб схилитися над могилами, насипаними у чистому полi, i не мали сил покинути iх.

Так чинили найбiльш законослухнянi.

Бо були ще й iншi – бунтiвливi, вимогливi, впертi, якi не хотiли здаватися перед байдужим урядовим чиновництвом. Цi чинили по-своему. Так, як вчинила родина Едуарда. Панна Перiкур приiхала не вiдвiдати могилу свого брата.

Вона приiхала по нього.

Вона приiхала, щоб викопати його останки i забрати додому.

Такi iсторii повторювалися скрiзь. Був налагоджений цiлий процес – спецiальнi копачi на вантажiвках, з лопатами, заступами, що мали i мiцнi нерви.

Вночi знаходили мiсце i швидко робили свою справу.

– А коли панна може поiхати, – знову почав капiтан Прадель, – вiдвiдати могилу свого брата, рядовий Майяре?

– Завтра, якщо хочете… – приречено сказав Альберт.

– Гаразд, – вiдповiла дiвчина, – завтра цiлком пiдходить. Я буду з машиною. Скiльки часу треба туди iхати, як ви гадаете?

– Важко сказати… Годину… двi… А може, й бiльше… Вам коли пiдiйде? – спитав Альберт.

Панна замислилася. Капiтан Прадель не йшов на допомогу, тому вона рiшуче пiдсумувала:

– Я приiду за вами десь перед шостою вечора.

А що казати… Увечерi, проти ночi?

– Ви хочете поiхати туди… вночi?

Це вже було сильнiше за нього. Вiн уже не мiг стриматися, хоча це було нетактовно.

Вiн одразу ж пожалкував, бо Мадлен опустила очi. Хоча ii зовсiм не знiтило запитання, вона прикидала. Молода, але, видно, практична. А оскiльки вона була ще й багатою (це вiдразу було помiтно: дороге хутро, модний капелюшок, гарнi зубки), вона чiтко оцiнювала ситуацiю i прораховувала, скiльки iй коштуватиме супровiд цього солдата.

Альберта знудило вiд самого себе: як таке можна подумати, що вiн вiзьме грошi за таке… Тому вона ще не встигла й рота вiдкрити, як вiн сказав:

– Добре, до завтра.

Розвернувся i пiшов у напрямку табору.

9

Повiр, менi дуже шкода, що мушу знову до цього повертатися… Чи ти впевнений у своему рiшеннi? Інколи воно приймаеться пiд напливом злостi, зневiри чи жалю.