До побачення там, нагорі

Який гарний голос… Але Альберт мовчав.

– Чуете? Панна, – знову втрутився капiтан Прадель, – питае вас: чи далеко той цвинтар, де похований ii брат, Едуард?

Мадлен кинула на офiцера нетерплячий погляд. Вiн що, той ваш солдат, недоумок? Не розумiе, про що його питають? Вона аж зiм’яла аркуш. А ii погляд у сум’яттi переходив з капiтана на Альберта.

– Досить далеко… – вичавив з себе Альберт.

Мадлен зiтхнула з полегшенням. «Досить далеко» означае, що не надто далеко, або принаймнi «я пам’ятаю, де це». Чи, може, ще хтось знае.

Можна було здогадатися, що вона довго шукала, поки iх знайшла. Вона не могла дозволити собi посмiхнутися, звичайно, ситуацiя була невiдповiдна, але вона принаймнi трохи заспокоiлась.

– Можете менi пояснити, як туди добратися?

– Це… – почав Альберт, – це… як би вам сказати… Якщо звiдси, з села, орiентиром можуть бути…

– Значить, ви могли би нас туди допровадити?

– Зараз? – схвильовано спитав Альберт.

– Та нi! Не зараз!

Ця вiдповiдь вирвалась у Мадлен Перiкур.

Вона зразу ж пожалкувала про це, прикусила губу, сподiваючись на пiдтримку Праделя.

Виникла дивна ситуацiя: всi розумiли, про що йдеться.

Одне маленьке слово, сказане занадто швидко, все пояснило. Це все мiняло.

Як завше, Прадель був найкмiтливiшим:

– Панна Перiкур хоче вiдвiдати могилу свого брата, розумiете…

Вiн робив наголос на кожному складi, нiби той мав окремий смисл.

Вiдвiдати. Ну що ж. А чому не зараз? Чого чекати?

Було зрозумiло: для того, щоб зробити те, що вона хоче, треба чимало часу i повноi секретностi.

Останнiми мiсяцями родини вимагали дозволу на перепоховання солдатiв, загиблих на фронтi: «Вiддайте нам тiла наших дiтей».

Але що вдiеш? Це стосувалося всiх. Вся пiвнiч i весь схiд краiни був всiяний могилами, викопаними нашвидкуруч (бо мертвi не можуть чекати, трупи швидко гниють, а крiм того, ще й пацюки). Вiд самого проголошення перемир’я родичi забили на сполох (але уряд настояв на заборонi). Коли Альберт задумувався над цим, йому здавалося таке логiчним.

Якщо держава дозволить приватну ексгумацiю тiл загиблих, за кiлька днiв сотнi тисяч родичiв, озброених лопатами та заступами, перериють пiвкраiни. Уявiть собi, що для цього треба було б перевезти тисячi напiврозкладених тiл, чекати цiлими днями з трунами на вокзалах, вантажити iх на поiзди, якi тiльки вiд Парижа до Орлеана зараз тиждень iдуть. Це неможливо. Тому вiд самого початку це було заборонено. Але от родичам сприйняти це було важко.