До побачення там, нагорі

Щоб хоч мить отямитись, вiн узяв його i зробив вигляд, що читае. Але в цьому не було потреби – вiн чудово знав, про що там мова. Офiцiйне повiдомлення. Його погляд вихопив кiлька слiв: «помер за батькiвщину», «через поранення, отриманi на полi бою…», «похований поблизу…».

– Панна цiкавиться одним з ваших товаришiв, загиблим у бою, – холодно проказав капiтан.

Дiвчина простягнула йому ще один лист, який вiн мало не вронив, але швидко пiдхопив (а у неi вихопилося схвильоване «ох»).

То був його почерк.

Шановнi…

Мене звати Альберт Майяр, я – друг Вашого сина Едуарда, i менi дуже прикро писати Вам про те, що вiн трагiчно загинув…

Вiн повернув дiвчинi листа.

Вона подала йому свою холодну, нiжну, але мiцну руку.

– Мене звати Мадлен Перiкур. Я – сестра Едуарда…

Альберт чемно нахилив голову. (Вони з Едуардом були схожi. Очима.)

Нiхто не знав, що казати далi.

– Менi дуже шкода… – сказав Альберт.

– Власне, панна, – втрутився Прадель, – приiхала до мене за рекомендацiею генерала Морiйо… – Вiн повернувся до неi.

– Це, здаеться, близький друг вашого батька?

Мадлен кивнула на знак згоди. Але не зводила пильного погляду з Альберта, у якого нагадування про Морiйо викликало спазми в животi. Його хвилювало, як це все закiнчиться (iнстинктивно вiн стиснув м’язи i зосередився на своему сечовому мiхурi). Прадель, Морiйо… От петля i затягнеться зараз…

– Рiч у тiм, – продовжував Прадель, – що панна Перiкур хотiла би навiдати могилу свого бiдолашного брата.

Але вона не знае, де вiн похований…

Капiтан д’Олней-Прадель важко поклав свою руку на плече рядового Майяра, щоб той подивився на нього. Це виглядало як цiлком дружнiй жест. Для Мадлен капiтан Прадель мав би здатися таким людяним (отой покидьок, що свердлив зараз Альберта прямим i загрозливим поглядом!). Альберт у думцi поеднав прiзвища Морiйо i Перiкура, а потiм додав ще й «близький друг»… Нескладно було здогадатися, що капiтан уже намацуе зв’язки, i допомога панни йому принесе бiльше вигоди, нiж оприлюднення правди, яку вiн i так чудово знав.

Йому вигiдно було тримати Альберта у пастцi (вигадка про смерть Едуарда Перiкура), i досить було подивитися на нього, щоб зрозумiти, що його кулак мiцно стиснутий, поки йому це вигiдно.

Панна Перiкур не просто дивилася на Альберта – вона вивчала його з такою безмежною надiею, аж зморщила брови, нiби хотiла допомогти йому заговорити. А вiн мовчки кивав головою.

– Це далеко звiдси? – питала вона.