Галицька сага. Невиправдані надії

Зiставивши такi факти, багато хто зрозумiв, що нiчим добрим це не закiнчиться. Треба бути обережним i по можливостi мовчати.

Народнi Збори вiдбувалися двадцять шостого жовтня в мiському театрi Львова з великою помпою. Коли Марiя Макуха зайшла до зали театру, то навiть зупинилася в нерiшучостi. Вона уперше переступила порiг мiського театру, у якому нiколи не була i навiть не мрiяла побувати тут ранiше. Оглянувшись, Марiя дещо заспокоiлась, бо помiтила серед делегатiв таких, як i вона, простих жiнок, для яких уперше було побувати не те що у театрi, але й, напевне, приiхати до Львова.

Марiя Макуха сидiла у партерi (хоч жiнка й не знала такого слова), а на сценi розташувалася президiя. Кирило Студинський, котрого одноголосно обрали головою Зборiв, представив делегатам президiю. Так Марiя Макуха (i не лише вона) уперше побачили Микиту Хрущова, письменника Олександра Корнiйчука i командувача Украiнського фронту генерала Семена Тимошенка.

Не гаючи зайвого часу, таки на першому засiданнi Народнi Збори винесли постанову «просити Верховну Раду СССР прийняти Захiдню Украiну до складу СССР i включити ii в склад Украiнськоi Радянськоi Соцiялiстичноi Республiки».

За неi проголосували одноголосно.

Потiм були виступи, де усi пiдтримували все, що було прийнято Зборами i що треба було прийняти. Деякою вiддушиною були слова композитора Станiслава Людкевича:

– Нас освободили, i нема на то ради…

Дивним було те, що нiяких дiй щодо знаного композитора за таке нова влада не вжила.

Серед львiв’ян ходили чутки, що «визволителi» почули iншi слова Людкевича:

– Нас освободили, и мы этому рады!

6

Вони нас вiтають, цiлують, а ось почнуть отримувати по 200 грамiв на трудодень, як ми у колгоспах, тодi дiзнаються, що таке радянська влада.

На плебанii, де жив настоятель церкви великомученицi Варвари у Бобровицях протоiерей Петро Лiсович, горiло свiтло. У пiчцi весело потрiскували дрова. Бiля дверцят, на пiдлозi, лежала чималенька купка полiнець.

Сьогоднi вони також опиняться у пiчцi. А це i не дивно – такий мороз надворi! Нi отець Петро, нi навiть старшi люди, з котрими вiн розмовляв, не пам’ятають таких морозiв. Бували ночi, коли можна було надворi чути трiск – це трiщали наскрiзь промерзлi стовбури фруктових дерев. Петро Лiсович особливо переживав за свiй сад. Лише два роки тому той дав перший урожай. Тепер невiдомо, чи переживуть дерева цю зиму.