Галицька сага. Примара миру

 – Знаеш, Лео, менi здаеться, що треба тримати подалi сiрники вiд цього хлопця з вусами i чубчиком!

– Ви гадаете, що Гiтлер вийде з тюрми?

– Та я здивуюся, якщо вiн узагалi туди потрапить! Нiмеччина, Лео, зараз дiрява порохова бочка, оточена фанатиками iз запаленими сiрниками. Найнебезпечнiший ворог – це повержений озлоблений ворог! А нiмцi саме такими е!

– Але ж ви… ми також переможенi! – обережно заперечив Левко Вовк.

– А ми нiколи не мали таких великих амбiцiй, як Нiмеччина! Залишили австрiйцям Австрiю – i то добре! Вiд нас же практично нiчого не забрали.

Тироль не рахую! А у Нiмеччини забрали багато. Один Рур чого вартий!

Левко бачив, що ця тема неприемна земляку Гiтлера, тому непомiтно переключився на нейтральну тему, тим бiльше що краем ока помiтив, як дверi вiдчиняються i всередину входить уже лiтня людина у пальтi, капелюсi i з широкою бородою. Левко Вовк внутрiшньо напружився. Ранiше йому не доводилося зустрiчатися з прибулим, але вiн точно знав, хто це.

У «Кафе Централь» зайшов Михайло Грушевський.

Вiн зупинився у дверях, окинув поглядом залу, знайшов вiльний столик i повiльно попрямував у протилежний кiнець примiщення. Грушевський пройшов повз Левка i, напевне, був неприемно вражений тим, що цей молодий чоловiк так пильно його розглядае. Можливо, думав Грушевський, це один з небагатьох колишнiх, що iще лишилися у Вiднi; схоже, не простий вояка, котрих тут назбиралося багато, адже, судячи з усього, вiн знае, хто я такий. Михайло Сергiйович вирiшив не зупинятися i не з’ясовувати, хто цей молодий чоловiк, обличчя якого видалося знайомим.

Вiн узагалi не хотiв бiльше мати справи з колишнiми.

Грушевський пiдiйшов до обраного ним столика, зняв пальто i повiсив на сусiднiй стiлець. Кельнеру, що одразу вирiс поруч, замовив тiльки чай, тай й то лише через те, що зайти у ресторан i просто сидiти було не прийнято.

Нi, безумовно, вiн десь бачив цього молодого чоловiка. Грушевський напружив лоба, силкуючись пригадати, де мiг його зустрiти.

Ще до весни, до того проклятого для галичан дня, коли великi держави вiддали iхню землю на поталу полякам (а iншого слова пiдiбрати було важко!), Вiдень наповнили емiгранти з Галичини i навiть тут, у «Централi», можна було частiше почути украiнську мову, анiж нiмецьку. Грушевський задумався.

Ще свiжими були травневi спогади. Тодi з вiденського вокзалу вiдправлявся берлiнський потяг. Звичайно, вiн вiдбував до Берлiна кожного дня, але той був особливий.