Галицька сага. Примара миру

– Як би ти знав, яку радiсну вiсть принiс менi, Павле! – сказав вiн. – Штири роки я не вiдав, що з моiм сином! Тепер уже й помирати не шкода!

– Ну, навiщо помирати! – осудливо мовив Павло. – Тепер жити треба! Щоб дочекатися вашого Степана! Певен, що недовго лишилося! Гадаю, нашi брати зi Сходу не залишать нас у бiдi. А щоб це сталося швидше, то ми, Томо Андрiйовичу, маемо добре попрацювати.

– Але ми не сидимо на мiсцi! – спробував заперечити Тома.

– Цього замало! Я розумiю, що альманах, – Макуха кивнув на покладену збоку книгу, – то е добра справа, але то минуле.

Так, то е ваше i мого тата пережиття, але то минуле. Нам треба дивитися вперед. Дивитися i робити все, щоб наблизити повернення вашого сина.

– Але як?

Павло Макуха повiдомив Бiлецького, що до нього пiдiйшли «серйознi люди» з «Народноi волi»[11 - «Народна воля» – галицька лiво-москвофiльська група.] i запропонували приеднатися до них. Вiн говорив, що не прийняв ще жодного рiшення, але серйозно подумуе над ним.

Так вони посидiли ще якийсь час, аж поки Павло Макуха не спохопився i не згадав про поiзд, який його чекати точно не буде. А тут саме зайшла до хати Катерина, щоб повiдомити, що бричка готова.

Попрощавшись з гостинними господарями, Павло сiв поруч Марii, i невдовзi батьки залишилися самi.

– Нашо було заставляти Марiю його везти? – не вгавала Катерина.

– А ти нiчого не зрозумiла? – допитувався Тома.

– А що таке? Що ти надумав?

– Я його знаю! Щоправда, не так Павла, як його батька.

То е дуже iнтелiгентний молодик. І вижу, як вiн задивлявсьи на нашу дочку. Може, вона хоч так забуде Морозiвського Василя!

– Але вона його любить!

– Нiчого! Любить – то перелюбить! Василь далеко, а Павло близько! Я його пригласив приiхати на Тройцю. Тому, жiнко, треба пiдготуватисьи.

– Та добре, – згодилася Катерина.

Їй також не подобалося, що наймолодша дочка ходила з Морозом, тому дii чоловiка вона визнала слушними.

А Тома тим часом продовжував:

– Наш Степан живий!

Катерина рiзко розвернулася до нього.

– Звiдки знаеш? – тiльки i вичавила з себе.

– Павло казав. Живе в Киевi. Добре живе! Не так, як ми!

Почувши таке, Катерина перехрестилася, а Тома вiв далi:

– Тож якщо ми хочемо, щоб наша дочка забула про Мороза, треба сьи потрудити!

Катерина знала, що недавно вiд Василя Мороза прийшов лист. Щоправда, юнак писав своему братовi Олексi, але декiлька рядкiв вiн присвятив i iхнiй дочцi.