Галицька сага. Примара миру

Андрiй повернув до священника здивований погляд:

– Та сьи не жалiв!

Лiсович деякий час помовчав, затим сказав:

– Добре, не буду тягнути. Я до тебе у справi, Андрiю.

– Я вас слухаю, отче!

– Спочатку поясню, чому говорю саме з тобою, а не з ким iншим. Гадаю, ти не заперечуватимеш той факт, що тебе тут поважають.

У вiдповiдь Андрiй лише знизав плечима, а Петро Лiсович продовжував:

– Ти воював, i не просто воював, як решта, але за Украiну, i то тоди, коли про неi ще нiхто не чув. Не було украiнцiв, тiлько русини, як на нас говорили австрiяки чи москалi з поляками.

– І ради чого було воювати? – криво усмiхнувся Андрiй. – Щоб у Перетин зайшов Павловський зi своею осадою?

– От про то я i хочу з тобою поговорити, Андрiю! – сказав священник. – Грiха нiкуди дiвати: поляки зараз сильнi i на iхньому боцi закон. Особливо вiднедавна.

Андрiя пересмикнуло. Вiн досi не мiг заспокоiтися вiд того дня, коли два тижнi тому пiсля вiдправи вони вийшли з церкви i перед нею побачили щасливi обличчя польських жандармiв.

Тодi селянам i було прочитано про те, що вiднинi вони остаточно належать до Речi Посполитоi Польськоi i мають дотримуватися польських законiв, бо судитимуть iх будуть саме за цими законами. Звiстку про це люди сприйняли мовчки, похмуро, але жодноi iншоi реакцii не було, чого, можливо, хотiлося жандармам.

– Настав час перестати стрiляти, а боротися з поляками iнакше, – вiв свое Лiсович.

– Але за ними сила! – вигукнув Валько.

– Зате нас бiльше! Так, у Павловського двiста гектарiв поля, але навiть у Перетинi разом у всiх вас буде триста!

– Павловського пiдтримуе… як там воно сьи називае?

– Звьонзек Осаднiкув Войскових! – нагадав Лiсович. – Але й ми тоже не сидимо спокiйно. То про що я! Ти знаеш що таке молочарня?!

Андрiй здивувався почутому.

– Певно, що знаю! Забирае у нас молоко, – сказав вiн.

– Нi, ти не знаеш, що таке молочарня! Ви здаете молоко, отримуете грошi й радi з того.

– А що iще?

– Але можна зробити й бiльше! Зараз цiлий свiт збираеться в кооперативу.

Самому селянину тяжко справитися i не з одним тiлько Павловським. Треба у нас в парафii зорганiзувати спiлку. Разом – якщо чесно – i Павловського бити легше, я вже не кажу про батька!

– А до чого тут я? – не зрозумiв Андрiй.

– У Львовi збираються мiсячнi кооперативнi курси навчання нових учасникiв нашого руху, то я хочу, щоб ти туди поiхав!

Андрiй задумався.