Галицька сага. Велика війна

Сам адвокат був жителем Кам’янки – центру повiту, але був особистим товаришем голови товариства. Для Томи Бiлецького останнiй був на такiй недосяжнiй висотi, що вiн навiть боявся уявити себе пiд час малоймовiрноi зустрiчi з ним.

До Кам’янки було добрих тридцять кiлометрiв, через те, враховуючи якiсть дороги, Тома сподiвався доiхати до часу, коли сонце ще не сильно пектиме, тим бiльше що iхати доведеться не тiнистою лiсовою дорогою, а мiж полями стиглоi пшеницi. Тут лише бриль i може врятувати вiд сонця.

Виiхавши з Перетина, Тома нагнав коней.

Вгодованi тварини вiдразу перейшли на бiг. Бiлецький знав, що його конi – не залученi до поля чи лiсу – були предметом заздростi декого з односельцiв, але жодноi причини соромитися цього за собою вiн не вiдчував. Тих грошей, котрi регулярно передавали йому за роботу в товариствi, з лишком вистачало i на подiбнi до суботньоi вечiрки, i ще залишалося на господарку. Тому Тома мiг не переживати за слова батька про срiбняки. Його грошi були чеснi, i вiн зробить усе, аби й iншi у селi зрозумiли, що руський цар – це не погано.

На дорозi перед собою Тома запримiтив жiночу постать. Вiн одразу впiзнав Орину Ребрик. Йому завжди було шкода молоду вдову, як, зрештою, всiм односельцям. Сiм рокiв тому пiд час заготiвлi лiсу на чоловiка Орини Павла впало дерево. Додому нещасного привезли вже мертвого. Побачивши таке, жiнка, що вже була при надii, того ж дня втратила дитину. Вiдтодi вона живе самотою, але на здивування сусiдiв з роботою вправляеться. В ii вмiлих, аж нiяк не жiночих руках робота горить.

Почувши у себе за спиною коней, Орина вiдсахнулась i зiйшла на узбiччя. Упiзнавши Тому, вона полегшено зiтхнула.

– Ху, налякав, навiжений! – з докором сказала вона.

– Куди прямуеш, сусiдко? – замiсть вiдповiдi запитав Бiлецький.

– Та ось, вирiшила вибратися до Камiнки, може, хтось пiдбере дорогою.

– Вважай, що дочекалася. Сiдай на бричку – нам по дорозi!

– Ой, дякую, Томо! Тепер не буду пiшедралити до гостинця! – зрадiла жiнка i сiла поруч iз фiрманом.

– Та якби я знав, що ти також збираешсьи до мiста, то пiдiбрав би ще у селi, – щиро мовив Тома.

– А звiдки менi було знати, що ти мав нинi робити? Ти у нас людина поважна!

У словах жiнки Бiлецький не почув жодноi нотки лукавства, чого не скажеш про того-таки Вовка. Орина Ребрик говорила щиро i без задньоi думки.

– А що ти забула в Камiнцi? – знову пустивши коней бiгом, запитав Тома.

– Та ось, вирiшила дещо обкупитися, – вiдповiла жiнка.