Настане день, закінчиться війна…

На столi Іван побачив старовинну книгу – гордiсть родини Засмужних. Колись батько розповiдав, що iхньому предковi ii особисто подарував перший парох мiсцевоi церкви отець Василь Курдоба з вдячностi за те, що той пiд час нападу татар на село зумiв заховати жителiв, а сам, ризикуючи життям, повiв нападникiв iншою дорогою. Це було бiльше двiстi рокiв тому. Іван пам’ятав, що на першiй сторiнцi книги ще рукою прадiда було написано: «Року 1671» i «Церков заснована 1666 року». Видно, перед тим, як йти до церкви, брат Теодор вчився читати Апостола.

Бiля протилежноi стiни стояло дерев’яне лiжко.

Дверi навпроти вели до iншоi кiмнати, яка колись також була коморою, але недавно брати переробили ii. Тепер там жив Теодор.

Увiйшовши у господу, Марта одразу заметушилася i, навiть не переодягнувшись, начепила на святкову спiдницю запаску. Невдовзi на столi з’явилися бiлий хлiб, ще тепла, вийнята з печi, картопля зi шкварками i навiть запечена качка.

Пiсля спiльноi молитви всiлися з чотирьох сторiн столу.

Іван, що вже вiдвик вiд домашньоi iжi, iв поволi, зачерпуючи ложкою маленькi порцii картоплi. Зате малий Юрко наминав, здавалося, за двох, аж лящало за вухами.

– Не чавкай! – строго попередив Теодор.

– Я не чавкаю, – спробував вiдповiсти молодший брат з повним ротом iжi.

– І не говори, коли iси!

– Що ж ти не iси, Іванку? – стурбовано запитала Марта. – Чи, може, щось несмачне? Чи, може, хворий?

– Та нi, мамо, просто не голодний, – заспокоiв ii Іван. – Я ж говорив вам, нас добре годують.

– То хоч качку спробуй! Бачиш, яка жирна. І скоринка е, така, як ти любиш. Неначе передчувала, що ти приiдеш.

Іван, що дiйсно не хотiв iсти, вирiшив не засмучувати маму i вiдломив вiд качки ногу. Запечене м’ясо було м’яке i смачне.

– Ви б женилися, дiти! – сказала, поглянувши на старших братiв, Марта. – А то бачите, я вже стара, немiчна.

– Це до нього! – кинув на Івана Теодор i отримав стусана пiд столом. – А що я? Менi восени до вiйська на три роки.

А Іван повертаеться. Йому i женитися.

Теодор подивився на ехидно усмiхнене обличчя молодшого брата i закiнчив:

– А тобi взагалi про це думати рано!

Пiсля обiду Іван надiв кепi, струсив з чобiт пилюку i сказав:

– Пiду пройдуся!

– Не забувай, що я маю тебе ще вiдвезти, – нагадав Теодор.

– Не забуду.

З цими словами Іван закрив за собою дверi.

– Куди це вiн? – стривожилася мати.

– Та не переживайте ви, мамо, так! Нехай пройдеться селом.