Настане день, закінчиться війна…

З такою розмовою незчулися, як пiд’iхали до рiдного села. Польова дорога непомiтно перейшла у гостинець, який одразу ж роздвоiвся. Одна вiтка вела праворуч у власне село, а лiвою вони зигзагом виiхали на об’iзну дорогу, що вела до iхньоi хати.

Хата Засмужних стояла на околицi села i мало чим вiдрiзнялася вiд сусiднiх. Вона була дерев’яною, покрита соломою, яка вiд вiку i дощiв почорнiла. Де-не-де виднiлися свiтлiшi снопи, покладенi минулоi осенi. Як i всюди, фасадом вона була повернута на пiвдень i дивилася на свiт двома невеликими вiкнами по обидвi сторони вiд дверей.

Все господарство розмiстилося у великому чотирикутнику, оточеному дерев’яними будiвлями. Ззаду до хати стояли комiрчини на дерево, реманент i птицю, стайня для тварин i стодола. Далi за спорудами росла вiльшина, що давала таке-сяке дерево i дрова.

Зi сходу до садиби приступав вигiн, на другому кiнцi якого власне i починався сам хутiр.

Теодор сказав «Вiсьта!», i конi слухняно взяли влiво, переiхали через ледь помiтну гряду i зупинилися перед дерев’яними ворiтьми.

Цю гряду, яка невiдомо звiдки взялася, принаймнi, навiть старожили пам’ятають ii такою ж, у селi називали смугою. Колись вона була природною межею села. Але в незапам’ятнi часи iхнi предки оселилися на цьому мiсцi, побудували свою хату «за смугою», чим i отримали спочатку свое прiзвисько, а потiм i прiзвище.

Іван, не чекаючи, коли брат заiде на подвiр’я, зiскочив з воза, швидко вiдкрив ворота i закрив пiсля того, як конi проiхали.

– Вдома! – сказав вiн, зняв шако i перехрестився.

З буди на пiвнiчно-схiдному кутi подвiр’я вискочив здоровий чорний пес i захлинувся гавканням, але, впiзнавши господаря, якого не бачив рiк (саме тодi Іван приiжджав на побивку), радiсно притулився до землi.

– Упiзнав, – зрадiв Іван.

Вiн пiдiйшов до собаки i погладив його по спинi.

– Ну, брате, як твое собаче життя?

Собака лише тявкнув, мовляв, служба е служба.

– Як я тебе розумiю! – вiдповiв Іван.

– Що ти там iз псом розговорився! – удавано невдоволено сказала мати.

 – До хати зайшов би.

– Зайду, мамо. Для цього i приiхав.

Вiн востанне погладив собаку, видно, пообiцявши таким чином ще прийти i не з пустими руками.

Їхня хата була типовою для всiеi Кам’янки Волоськоi. Марта з синами увiйшли у великi сiни. Дверi справа вели у комору, злiва – у житлову кiмнату. Одразу ж при дверях знаходилася велика пiч, справа – комин. Довкола стiн стоять лавки, а посерединi стiл, накритий бiлим полотном.