Настане день, закінчиться війна…

Правда, Кам’янка Волоська офiцiйно зникла з мап ще пiвстолiття тому, розпавшись на чотири самостiйнi гмiни. Однiею з них i була Кам’янка Лiсна.

Їхали легким кроком. Старшi брати говорили про щось свое, молодший Юрко сидiв неначе засватаний i уявляв, як вiн хвалитиметься перед сусiдськими хлопцями своiм братом, а коли той приiде з вiйська назовсiм, то випросить у нього вiйськовий кашкет. Ото iншi будуть заздрити йому!

Вiд такоi думки Юрковi стало аж млосно.

А Марта сидiла i гадки не йняла, чим вона пригощатиме старшого сина.

Нi, звичайно, хлiб i до хлiба у хатi е завжди, але у такий день iй хотiлося подати щось особливе.

Здiймаючи куряву, iх обiгнала бричка, на якiй розмiстилася родина Панькiв – глава сiм’i Данило з жiнкою сидiли обличчям до коней, дочки Анастасiя та Пелагея дивилися назад. Кiньми правив старший син Дмитро. В знак поваги старий Данило злегка пiдняв капелюха. Іван за звичкою вiддав честь, чим викликав смiх дiвчат.

– Ти мене прикриеш? – тихо запитав Іван, ледь помiтно кивнувши назад на матiр.

Теодор скоса глянув на брата.

– Надовго? – поцiкавився вiн.

– Хоча б на годинку.

– Ну, добре. Щось придумаемо.

Позаду почувся гучний тупiт. Теодор озирнувся. Їх наганяла багато оздоблена бричка, запряжена парою бiлих довгоногих коней. Це додому спiшила родина мiсцевого вiйта. Дебелий сорокап’ятирiчний багатiй гордо сидiв разом з жiнкою, пихатою Меланкою, i час вiд часу щось наказував вiзнику. Пiсля кожного наказу той пiднiмав батiг i пiдганяв коней. Навпроти батькiв сидiв iх единий син Семко, однолiток Теодора.

Вiн був вiчно невдоволений, озлоблений на увесь свiт. Важко захворiвши у п’ятнадцятирiчному вiцi на звичайне запалення, вiн чомусь перестав рости, чим викликав насмiшки товаришiв. До всього додалося те, що два роки тому на оглядi медичноi комiсii, яка вiдбирала юнакiв до вiйська, його забракували через менший, нiж належить вiйськовим наказом, зрiст. Тому йому не судилося служити у вiйську разом зi своiми однолiтками, через що вiн дуже комплексував.

Порiвнявшись з возом Засмужних, вiйт зневажливо кивнув; його жiнка навiть не повернула голови, а Семко так подивився на братiв, що Івановi стало незатишно.

– Що це з ним? – запитав Іван.

– Господарi! – сплюнув Теодор. – Що ми йому з нашими нещасними моргами!

– А спiшити навiщо?

– Семко пiдбивае клин до молодшоi Палазi. Хто знае, може це твiй швагер поiхав!

– Борони мене Боже вiд такоi родини! – засмiявся Іван. – Краще вже залишуся сиротою.