Настане день, закінчиться війна…

– Тiльки тодi, коли Юрко бiгав за мамою, – вiдповiв Іван. – А то тiльки i було – де твiй крiс? А де твоi медалi? Останнiм запитанням було, чи маю я шаблю i чи принесу ii додому.

– І принесеш?

– Імперiя збiднiе, коли кожному вояку видаватимуть додому зброю. На знiмку побачите.

З цiею розмовою пiдiйшли до коней.

У той час, як Теодор поправляв збрую, Іван допомiг мамi вилiзти на воза.

Невдовзi розмiстилися всi: старшi брати сiли на передню лавку, мама з меншим – позаду. Теодор злегка натягнув вiжки i кинув лише: «Вйо!» Слухнянi конi легким кроком направилися додому.

Певний час iхали мовчки. Мовчанку порушив Іван.

– Бачили митру владики? – запитав вiн.

– Звичайно, гарна митра. А що?

– А ви знаете, з чого вона виготовлена?

– З золота, напевне. А яка рiзниця?

– Велика, – вiдповiв Іван. – Митра перемишльського епископа не що iнше, як перероблена корона короля Данила.

– Якого Данила? – не зрозумiв Теодор.

– Нашого Данила. Нею Папа Римський коронував князя ще шiстсот рокiв тому.

– Здорово! – вигукнув Юрко. – А я добре i не розгледiв ii.

– А ти багато, я бачу, пропустив, – озвався Теодор. – Ти хоч службу стояв тихо чи весь час бiгав?

– Я бiля Йванка був.

– Ти не дуже строгий до нього? – запитав Іван.

– А хто його виховае, як не я. Наступнi три роки вiн твiй.

Вони минули крайню хату i виiхали на польову дорогу.

Кам’янка Лiсна не була звичним селом у класичному розумiннi цього поняття. Якщо сусiднi села були компактними утвореннями, то каменюхи (як вони себе називали) волiли селитися дещо поодаль один вiд одного, дотримуючись принципу «серед людей, але без сусiдiв».

Тому то там то тут були розкиданi хутори, де серед зеленi ховалися декiлька господарств, а той лише одне. Засмужнi жили вiд церкви на вiдстанi двi милi на хуторi, що налiчував тридцять господарств.

Інодi вiдстанi мiж сусiднiми хуторами сягали до милi й бiльше. Але все ж таки це було одне село, i жителi його вважали себе односельцями.

Власне Кам’янка Лiсна була складовою частиною бiльшого об’еднання – Кам’янки Волоськоi, вiдомоi ще вiд часiв польсько-румунськоi вiйни. Саме тодi, розказують старожили, на цю територiю прибули, тiкаючи вiд польських вiйськ, п’ятнадцять волохiв i оселилися на цiй мiсцевостi. Пiзнiше вони розчинилися серед мiсцевого населення, i тепер про них нагадують лише деякi назви хуторiв, прiзвища жителiв i назва села.