Настане день, закінчиться війна…

– Сподiваюся, пан е поляк?

На це запитання Теодор не чекав. Вiн гарячково розмiрковував, що йому вiдповiсти: збрехати i, судячи з усього, не зашкодити Стасi чи сказати правду.

– Нi, пане адвокат, я – украiнець!

У кiмнатi щось змiнилося. Блаженна усмiшка вмить зникла з обличчя жiнки, адвокат одразу зробився байдужим. Вiн переглянувся з дружиною.

– Ми вдячнi вам за порятунок дочки, – повторив вiн.

З цими словами чоловiк вийняв з кишенi туго набитий гаманець.

– Скажiть, скiльки ми вам виннi?

Кров вдарила Теодоровi в обличчя, але вiн швидко опанував себе.

– А у скiльки ви оцiнили б честь своеi дочки? – жорстко запитав вiн.

– Не вам говорити про честь польки! – гордо сказала мати.

– Повiрте, панi, коли ваша дочка звала на допомогу, вона кликала не поляка, а будь-кого. І я рятував не польку, а просто дiвчину, яка потрапила в бiду. А щодо полякiв i честi… Супутник панi Стасi, поляк, втiк, i, до слова, нападники також були поляками. Тому, пане адвокат, не трудiться: Стасю я врятував безплатно.

Маю честь!

Вiн знову клацнув пiдборами, рiзко повернувся i покинув квартиру. Лише за дверима вiдчув, як йому погано, неначе хтось плюнув йому в душу. Але чому неначе? Плюнули. Плюнули лише через те, що вiн украiнець i не може бути благородним лише з цiеi причини.

Нi, негайно звiдси! Швидше залишити цю Панську вулицю. Теодор швидким кроком покинув внутрiшнiй дворик i зiткнувся з двома перехожими, що спокiйно розмовляли мiж собою.

– Обережнiше, юначе! – украiнською мовою невдоволено сказав старший – невисокий лiтнiй чоловiк з сивими пишними вусами i злегка навикатi очима.

– Пробачте! – пробурмотiв Теодор i замiшався у натовпi перехожих.

Якби вiн не був такий сердитий, то, напевне, упiзнав би у цьому немолодому чоловiковi Івана Франка, що разом зi своiм сусiдом Михайлом Грушевським поверталися додому.

Але Теодор нiчого не бачив навкруги. Вiн машинально йшов вулицею, повертав на боковi вулички i – о диво! – вийшов на площу Фердинанда, звiдки вже знав, як iти далi.

Гуляти мiстом розхотiлося, i Теодор вирiшив повернутися у казарми. Забувши про свою обiцянку (собi ж) прокатитися електричним трамваем, вiн знову сiв у конку i через двi зупинки вийшов на жовкiвськiй рогатцi.

Весь залишок недiлi Засмужний не покинув казарми, був мовчазний, i товаришi не рiшалися будь-що розпитувати. А Теодор нетерпляче чекав завтрашнього дня, щоб у муштрi забути про сьогоднiшню образу.

Але назавтра до нього пiдiйшов лейтенант Франц фон Шлосман.