Настане день, закінчиться війна…

– До ранку, – вiдповiв Теодор.

– Ой, та то ж зовсiм мало! – забiдкалася мати. – Зовсiм нiчого!

– Служба, мамо! – пояснив Теодор. – Я сьогоднi тут лише тому, що полк зараз на маневрах за Магеровом i до ранку вiдпочивае.

– А потiм? – зi знанням справи запитав старший брат. – Знову у Львiв?

– Нi. Нас переводять у Кам’янку Струмилову. Там i служитиму.

– Та це ж зовсiм близько! – зрадiв Іван.

Тим часом на порозi хати з’явилася Настуня. Теодор ще не звик до того, що вона його братова, i продовжував сприймати ii звично, як сусiдку.

Правда, досить-таки кругленький животик Настунi пiдказував, що невдовзi i вiн, i малий Юрко стануть дядьками.

Драгун захоплено подивився на Івана i пiдморгнув йому.

– Чого ж ми стоiмо?! – занепокоiлася мати. – Ти ж навiть не виспишся!

– А я не спати приiхав, – вiдповiв Теодор. – Додому!

Вiн передав Івановi вуздечку, пiдiйшов до Настунi й обережно поцiлував.

– Ну, здрастуй, родино!

– З поверненням, Дорку!

– Твою сестру бачив, Палазю.

Дiвкою стала. Замiж не iде?

– Не бере нiхто.

– Так вже i не бере? – засумнiвався Теодор. – А сусiд?

– Семко? – засмiялася Настуня. – Та вiн же курдупель!

– Зате заможнiй курдупель! І батько вiйт!

– Не лежить у Палазi до нього душа! – сказала жiнка i, хижо подивившись на дiвера, несподiвано запитала: – То, може, ти оком на неi кинув?

– Скажеш таке! – сердито вiдказав Теодор, але Настуня помiтила у його словах награне.

Що ж, буде про що поговорити з сестрою завтра!

– Іване! – звернувся Теодор, щоб якось закiнчити незручну для себе розмову.

 – Треба прилаштувати кобилу.

– Зробимо. Тiльки забери увесь цей арсенал.

Звичними рухами Теодор познiмав з сiдла амунiцiю i зброю, звiльнив Карту вiд сiдла.

– Незручне сiдло, – професiйно зауважив Іван. – Натирае коня.

– Не ти перший це помiтив, – сказав Теодор.

– Тодi чому…

– Не мiняють? А хто iх там у Вiднi розбере! Сказали iздити так – ми i iздимо, а що конi терплять при цьому, нiкому до цього дiла немае.

Іван повiв Карту до стайнi, де, почувши незнайомця, заржали конi, а Теодор, нарештi, зняв шолом. Вiн пошукав, де можна було б покласти його, i зустрiвся поглядом з благальними очима Юрка. Не кажучи нiчого, почепив шолом на голову молодшого брата. Голова зникла зовсiм.

– Дорку, iди до хати! – нагадала мати. – Настуню, допоможи менi поставити щось на стiл.

Мама взяла вiдро з молоком i разом з невiсткою зникла за дверима. Теодор почекав Івана.