Настане день, закінчиться війна…

За цей час вiн встиг стати дядьком: Настуня народила дiвчинку, котру назвали Ганною; з листiв, якi вiн отримував вiд брата, Теодор дiзнався, що на мiсце пароха мiсцевоi церкви повернувся отець Лев Саламон. Колись вiн був мiсцевим служителем у Іоанна Гавришкевича, але вони не прижилися через своi полiтичнi погляди. Тепер же пiсля смертi отця Іоанна Саламон очолив парафiю. (Теодор був добре знайомий з о. Левом. Ще будучи служителем, Саламон запримiтив допитливого юнака, а служачи у Кам’янцi Струмиловiй, Теодор Засмужний декiлька разiв заiжджав у примiське село Честинiв, де отець Лев служив парохом.

)

Проходячи повз церкву, Теодор зауважив, що вона вiдчинена, отже, отець там, але не хотiлося затримуватися й швидше добратися додому. Не заходячи у церкву, лише перехрестившись перед нею, вiн заспiшив дорогою до рiдноi домiвки.

Треба так статися, що саме на тому самому мiсцi, де минулого разу вiн зустрiв Палазю, його наздоганяли запряженi двiйкою коней сани. Це додому повертався пан вiйт.

На превелике здивування Теодора сани зупинилися.

Ілько Процiв повагом обернувся до подорожного, i Теодор побачив на кожусi прикрiплену ювiлейну медаль, таку ж, яку носив i вiн, лише трикутна колонка була червоною – такi вручалися цивiльним чиновникам.

– О! – протягнув вiйт. – Здрастуй, дорогий сусiде! Назовсiм повертаешся?

– Назовсiм, – вiдповiв Теодор.

– От i добре! А то твоiй матерi дедалi важче поратися по господарству. Ну, сiдай, пiдвезу. Все ж швидше, нiж на своiх двох.

Здивований такою пропозицiею (ранiше вiйт жодного разу не дозволяв собi такого), Теодор все ж пiднявся на сани i сiв поруч.

– Поiхали! – кинув Процiв iздовому, i сани нечутно ковзнули по снiгу.

Засмужний сидiв злiва вiд вiйта, який займав цю посаду скiльки вiн пам’ятав, i дивувався метаморфозi, що вiдбулася у ставленнi колись пихатого Процiва до себе.

Правда, скоро Засмужний зрозумiв i причину пiсля того, як декiлька разiв скосив погляд на недоречну нагороду на кожусi вiйта. А той, здавалося, цього i чекав.

– Ось! – гордо сказав Процiв. – Його цiсарська величнiсть вiдзначив мене за мою багаторiчну працю. У селi нагородили тiльки мене i ксьондза.

(Ілько Процiв завжди називав священика на польський манiр.)

У вiдповiдь Теодор не вiдповiв нiчого. Йому, звичайно, хотiлося похвалитися своею вiйськовою нагородою, але слушно подумав, що зараз не час псувати винятковiсть вiйта, тим бiльше, що той пiдвозить його. Нiчого, похвалиться пiзнiше.