Настане день, закінчиться війна…

 – Я вдячний вам за те, що три роки тому ви вибрали серед рекрутiв саме мене.

– Я вибирав не вас, а рекрута, що вiдповiдав певним критерiям. Що ж, я радий, що ви не розчарували мене.

– Бажаю вам, гер обер-лейтенанте, i надалi таких же рекрутiв, – щиро сказав Теодор, на що фон Шлосман пiдвiвся, обiйшов стiл i зупинився перед вiкном.

За склом на замерзлу землю падав лапатий снiг, покриваючи собою глухе провiнцiйне мiстечко, яке чиеюсь високою волею стало iхньою домiвкою.

– Не тiльки ви покидаете полк, Теодоре, – пiсля деякоi паузи мовив офiцер.

 – Я також залишаю Дев’ятку i це мiсто.

Це було неймовiрно. За цi три роки Теодор (та й не лише вiн) так звик до того, що перший ескадрон асоцiюеться з обер-лейтенантом Францом фон Шлосманом, що новина його шокувала. З несподiванки герфрайтер пiдвiвся.

– І куди… тепер? – запитав вiн.

– У Вiдень, – була вiдповiдь.

Це могло означати лише одне: обер-лейтенант фон Шлосман отримав пiдвищення.

Крiм того, у дивiзiонi говорили, що у столицi офiцер мае багату наречену, едину дочку якогось чиновника з вiйськового мiнiстерства, одного з численних представникiв дуже розгалуженоi вiтки династii Габсбургiв.

Тобто обер-лейтенанта можна було привiтати.

Але Теодор Засмужний пам’ятав субординацiю i рiзницю мiж ним i офiцером, тому скромно промовчав.

Назавтра не лише вiн, але й усi драгуни, мобiлiзованi три роки тому, залишили Кам’янку Струмилову. Востанне попрощавшись, драгуни розiйшлися по своiх домiвках.

Румуни разом з Засмужним, Вiхотем i Скавронеком на пiдводах направилися до найближчоi великоi залiзничноi станцii у Жовквi, звiдки потягом вiдправилися на захiд. Правда, Дмитро Вiхоть залишив компанiю перед Жовквою: його подальша путь лежала на пiвнiч.

Найпершим зiйшов Теодор Засмужний. У Добросинi вiн попрощався з товаришами i навпростець, як рiк тому, попрямував додому. Правда, тепер пiд ним не було Карти, та й без гвинтiвки, а особливо без шаблi, вiн вiдчував себе незатишно, але душа його спiвала: вiн повертався назавжди.

Хоч i була половина грудня i напередоднi випав снiг, морозу не було, але й пiд ногами не хлюпало. Тепла куртка не пропускала холоду, а крапове кепi, як могло, зiгрiвало голову.

Теодор зручнiше примостив на плечi речовий мiшок i широкими кроками мiряв дорогу.

Хотiлося якнайшвидше побачити рiдних, яких не бачив цiлий рiк.