Настане день, закінчиться війна…

Вони були дуже рiзними, сини одного батька: старший Іван високий, стрункий, навiть довгов’язий, а Теодор дещо нижчий, кремезнiший, ширший у плечах. Старший на три роки Іван був нiжнiший, обличчям походив на маму на вiдмiну вiд бiльш мужнього Теодора – майже точноi копii батька. Однак присутнi не могли не вiдзначити, що за роки вiйськовоi служби Іван змужнiв, перетворився на справжнього чоловiка.

Нарештi брати перестали обнiматися, Іван злегка вiдiпхнув Теодора, щоб уважнiше роздивитися.

– Справжнiй чоловiк! – похвалив вiн.

 – Як вирiс! Нi?

Останне слово Іван адресував присутнiм, чекаючи вiд них схвалення. Вони похитали головами.

– Ну, а ти, шило!

Іван узяв Юрка за притиснутi до тулуба руки i пiднiс вгору.

– Чого ж ти побiг? Не признав? Я тебе помiтив одразу, думаю, Юрко це чи нi, а вiн як рвоне вiд мене…

З цими словами старший брат поцiлував наймолодшого, але з рук не вiдпустив.

– Упiзнав, – заспокоiв його Теодор. – Лише побачив тебе, так бiг до мене сказати, що я заледве не покарав його.

– Ну навiщо карати такого хорошого хлопця, – примирливо вiдповiв Іван. – Адже ти хороший?

Юрко, не знаючи як реагувати на слова брата, лише кивнув головою.

– А де мама? – запитав Іван.

– Пiшли до сповiдi. Вийдуть вже пiсля служби. Іване, а чому ти тут? – поцiкавився Теодор.

– А, це цiкава iсторiя. – Іван поставив Юрка на землю. – Мiй командир дивiзiону, виявляеться, дуже хороший знайомий владики. Дiзнавшись, що iх преосвященство прибуде на освячення церкви у Кам’янку Лiсну i що я сам звiдси родом, командир дав менi вiдпустку.

– Надовго?

– До вечора. Тобто до восьмоi години, – уточнив Іван i, поглянувши на середнього брата, розвiв руками: – Служба!

– То ти i додому не заiдеш?

– Не можу запiзнитися на службу.

– Я тебе вiдвезу, – впевнено вирiшив Теодор. Вiн поглянув на Юрка, що не вiдводив очей вiд старшого брата, i уточнив: – Ми тебе вiдвеземо.

– Владика! – перебив iх Максим.

Усi, наче за командою, подивилися на дорогу. Одразу ж затихли розмови.

Запряжена четвiркою добротних гнiдих коней, до церкви, здiймаючи куряву, наближалася чорна карета. На козлах поважно сидiв кучер, тримаючи у витягнутих руках вiжки.

Дехто знiмав шапки i низько кланявся владицi, хтось просто оголював голову.

У людському натовпi утворився вiльний коридор.

У цей живий коридор i направив коней кучер. Ще не встигли конi зупинитися i ще не осiла пилюка, як до карети пiдбiг служка мiсцевоi церкви i вiдкрив дверцята.