Без козиря (збірник)

Клiть трiщала вiд ударiв об якiсь виступи i, здригаючись усiм тiлом, падала вниз.

– Прости й помилуй… Вольная i невольная… Чого ти, дурню, прискаеш? – Задоя, поклавши сокиру в ноги, товстими й круглими, мов ковбаски, пальцями хрестив собi лоба.

Блимнув вогник верхнього горизонту, i Ільковi почало здаватися, нiби клiть непомiтно полетiла догори. Враз щось заверещало, запищало, як сотня полозкiв на морозi. Клiть крякнула й зависла. З розгону всi грохнули на пiдлогу. З-пiд лап на дерев'яних брусках запахло смаленим, потiм на плечi хлюпнула студена вода.

Нахилившись над лампочками, кожен побачив жах у другого в очах. Клiть, нiби конаючи, кректала i з останнiх сил намагалася виприснути з цупких обiймiв погнутих брускiв.

Першим отямився Ілько. Вiн схопив батька за руку i закричав:

– Тату, тату, що це?

– За скобку, за верхню скобку тримайся!

Гордiй Байда проказав це як увi снi, бо Ілько, як i вiн, сидiв навпочiпки.

– Затиснуло!

Крекчучи по-старечому, клiть враз зайшлася молодечим вереском, немов бруси ii лоскотали пiд лапами.

– Рятуйте! – обкрутився на мiсцi Задоя. – Здушило!

Всi враз схопилися на ноги, мов за командою. Ілько знов учепився за батька:

– Обiрвалась?

– Держись, держись, синку, вона пройде! – заспокоював Сусiдка.

Лампочки замиготiли попiд стiнами. На стiнах пiд жовтуватим свiтлом ворушилися зруйнованi цямрини. По них сльозилась iржава вода i зализувала рани вiд ударiв залiзного каркаса.

– Опускаеться!

– Догори смикають!

– Тепер обiрвуть, обiрвуть, анахтеми!

Задоя на своiх коротких ногах по-ведмедячому тупцяв попiд стiнками i не переставав скиглити:

– Пропали! Їй же богу, пропали!

Гирич застережливо тримався одною рукою за скобку, яка приходилася майже проти самого носа, другою обмацував зруйнованi цямрини:

– От iроди проклятi! Коли ж це ще обвалилося?

– Не гнiви Бога! – скиглив Задоя.

– Заткни свою пельку, а то гляди, щоб на-гора тебе вже ангели не винесли!

За тонкою обшивкою клiтi попiд стiнкою тулилася драбина.

– Вилазьте на драбину!

До дiрки першим кинувся Задоя. Вiн заткнув ii собою, як туго набитий лантух. Але тiльки зник у дiрцi його мокрий зад, як клiть нiби випала з рук i хутко полетiла вниз. Ілько вiд несподiванки ойкнув i, пустивши скобку, знову схопився обома руками за батька.