Без козиря (збірник)

– Тепер як не обiрветься, то, може, i живi будемо, – сказав Сусiдка, враз повеселiвши. – І це вже скiльки раз на тому мiсцi. Ранiше хоч залагоджували, а тепер, як злодii, хапаються, щоб бiльше вкрасти, скорiше втекти. Цiлики, i тi вже, анахтеми, кажуть вибирати.

– Якби надiялися крiпко сидiти, пiдготовку б вели. – Вiд пережитого хвилювання й важкого повiтря голос у Гирича нiби намок у водi. – Штреки повiдставали сажнiв на п'ятнадцять скрiзь.

– Буде, хлопче, ще й на тридцять. Думаеш, вони не чують на себе погибелi? Приклади вухо, як земля гуде.

Прийде, прийде!

Блимнуло свiтло, i клiть стала.

Всi четверо, мов з могили, вийшли на рудничний двiр. Шахтiвничий дивився на них зляканими очима.

– Цiлий ранок отак.

– А ти навiщо пускаеш, iроде? – замахнувся на нього кайлом Гордiй Байда.

– Коли менi приказують. Хiба я не докладував Сивокозовi? «Не твое дiло», – каже!

Розбитi пережитим страхом, усi опустилися на круглу колоду.

– Скоро живцем будуть закопувати людей. Ну, не iроди, га? – Гордiй Байда запитливо глянув на своiх товаришiв.

 – Та iх не виганяти, а вбивати, проклятущих, щоб i на насiння не залишилося!

Сусiдка зирнув на Гирича, посмiхнувся. Цю iхню посмiшку Байда зрозумiв краще за слова. Збентежений, вiн пiдняв з землi грудку вугiлля й розчавив ii на порошок.

– Чи встиг Задоя хоч схопитися за драбину?

Гирич пiдiйшов до стовбура й гукнув:

– Трохиме, агов! – i прислухався. – Лiзе!

– Тому Бог поможе, – сказав Сусiдка. – Вiн у нього як на жалуваннi: свiчку поставив, десятниковi тикнув трьошницю, дивись – i набiгла упряжка.

– Хоч у ката, аби плата!

По плитах прогримiла вагонетка з глеем, вскочила в клiть i причаiлась.

– А казали – Гнат бастуе, – кинув, дивлячись пiд ноги, Байда. – Прийшов же сьогоднi.

– Убогий? Хоч i не захочеш, то прийдеш.

– Чого це так?

– Вибирати нема з чого: або в берестейську тюрму, або в шахту. З ним не панькатимуться, раз на прикметi.

– Берестейська ще б нiчого, – зiтхнув Сусiдка, викручуючи гнiт у лампi, – нiби аж у Сiлезькi копальнi засилають.

Вiд Мартина, що з перших днiв забрали, жiнка листа дiстала. Аж туди загнали. Справжня, пише, каторга.

– Та будуть дякувати повiк центральних панiв з Ради за пiклуваннячко.

З драбини злiз Задоя. Вiн був потовчений i припадав на одну ногу.

– У пекло – i то, мабуть, краща дорога. – Вiн сердито, мов облитий помиями пес, фиркав крiзь рiденькi вуси й струшувався всiм тiлом.